Шизґара

— Хрін їх знає: самі нормального хаєра не носять, так мій їм завадив…

— Нормального? — насторожився Льоха. — А якого носять?

— Алексе, якого хера ти до мене причепився? — удавано обурився Сорока. — Ніякого не носять, стрижені на один болван: під «польку» чи під «угорку» — не знаю, як зветься.

«Алекс — Юстасу» — мимохіть згадав Олексій, і, поки він обдумував наступне запитання, на «п'ятаку» намалювався рудий Котя в тропічній військовій панамі:

— Кого я бачу? Сам непереможний Ігор Гамзєєвич Сорока власною персоною!

— Котяро, тобі за амплуа належить з'являтися на манежі з іншою реплікою, — не сприйняла жарту «персона».

— З якою? — запідозрив підступну каверзу «Котяра».

— «А це я!»

Виявилося, що Котя явно знав, хто з'являється перед публікою в цирку з такою фразою,[36] і образився:

— Я-то рудий безумовно, а хто з нас клоун, ми поговоримо, коли наступного разу в тебе мопед зламається. І Сонечку розкажу про твої закидони в бік рудих.

Ця сентенція таїла в собі неабияку погрозу: серед молоді Котя був найперший спец на всю Чорну Гору, жив у приватному будинку і мав чималенький гараж, обладнаний під майстерню; всі власники мотоциклів і мопедів з будь-якими проблемами прямували до нього, а він практично нікому не відмовляв і грошей не вимагав: скільки давали — за те й дякував, а більшості пацанів допомагав «по дружбі». Була в нього одна дуже позитивна риса: він ніколи не брався за роботу, якщо не був стовідсотково впевнений, що зробить її якісно, й у надскладних випадках чесно казав: «Мені не по зубах», — і тоді мотоцикліст розумів, що його залізний кінь хворий не на жарт. Котю в його мікрорайоні знали всі власники «Дніпрів», «Іжів», «Мінськів», «Уралів», «Яв» і «ЧеЗетів», не говорячи вже про лихих гарцівників на малопотужних «Верховинах» і «Ригах». А в сусідньому був свій мастак-золоті руки — Вітя-Сонечко, хоч як дивно, теж яскраво-рудий, мов смолоскип. Перспектива стати «персоною нон грата» для обох механіків явно не сподобалася Ігореві, і він відступився:

— А якого ти: «непереможний», «непереможний»? Тобі б так навішали, а я б насміхався!

Котя мить помовчав, уявивши себе на місці Сороки, тоді визнав:

— Це була би повна лажа. Даруй, не подумав. Проїхали, — і потиснув Сороці руку.

«П'ятак» мав величезний плюс: його було абсолютно не видно з проїжджої частини бульвару Дружби народів, котрою час від часу баражували міліцейські «бобіки», які народ усе частіше називав «місяцеходами».[37] Колись хлопці затягли у зарості бузку пару лавочок, і кущі надійно маскували їх від дороги. Дільничний-то знав, що контингент «п'ятака» не схильний до системних правопорушень, хіба що винце тихцем споживає, та й то пляшки завжди до урни виносить, тож, маючи важливіші справи, зрідка навідувався з настановою «щоб мені без ексцесів», але тим, хто їздить на «бобіках», того одразу не розповіси, а їм тільки навернися на очі… Доводь тоді, що ти не верблюд… А вони що, розбиратимуться? Причепляться, заберуть, можуть люлів увалити не знати за що, ще й на облік ні за цапову душу поставлять… Їм галочка у звіті, тобі ж — проблеми за місцем навчання. А от зі справжніми правопорушниками виходило в них далеко не так ловко. Сорока заяви до ментовки тому й не писав, що все одно не знайдуть, а сам факт звернення до «органів» геть перекреслював варіант із підпискою контори. Молодь ментів за все це недолюблювала, позаочі називаючи «лягавими» й «мусорами», розповідала про них образливі анекдоти та співала глумливих пісеньок: