Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки
- Автор: Васильченко В’ячеслав
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: ПВД «Твердиня»
- ISBN: 978-617-517- І25-7
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки». Краткое содержание книги:
Довгань зустрів гостя біля дверей і, перехопивши в помічника, провів до місця навпроти себе. Лисиця одразу згадав Даринину розповідь. Банкір і справді мав доволі презентабельний вигляд: косметичні салони, процедури, харчування. Старість зламала не один вставний зуб, уперто впинаючись у це вже не молоде, але надійно «законсервоване» тіло. Або й усю щелепу.
— Чесно кажучи, я мало чув про вашу газету, — пильно подивився на «журналіста» Довгань. — А якщо бути точним — взагалі не чув.
— Вона специфічна, — відповів Лисиця, намагаючись економити слова й час. — Кримінальні новини, аналітика. Сегмент юридичного консультування та історичних матеріалів — дуже незначний.
— Так. Щоденного криміналу в нас, на жаль, вистачить не те що на газету. На товстезний енциклопедичний том… До речі, з журналістів подзвонили тільки ви. Інші, напевно, не наважуються. Підтверджують мудрий жарт Альберта Айнштайна. Одного разу його запитали: «Хто такий геній?» Великий учений відповів: «Усі знають, що щось зробити неможливо. З’являється один невіглас — бере й робить». По-моєму, це про вас… Ну, не в сенсі невігласа.
Обличчя професора зібралося рушити в бік посмішки, але тільки напружилося, не зробивши навіть півкроку.
Довгань знову пильно подивився на Лисицю.
— Мені, знаєте, зараз дуже важко, — сказав за мить. — Щиро кажучи, вдячний вам за цю зустріч. Так втомився вислухувати фальшиві співчуття. Прекрасно ж знаю, що вони думають. Радіють. Сто відсотків. У нашому так званому вищому світі не все так просто. Друзі — нещирі жлоби, які нахапали грошей стільки, що тепер не знають, куди їх подіти. Конкуренти — невиправні заздрісники, готові перекусити тебе за один підхід. Підлеглі — поголовні підлесники. От і виєш тут вовком. Ні з ким по-людськи й поговорити. А ось тут, — Довгань постукав навпроти серця, — знаєте, як буває? Тяжко… Хоча, звідки вам знати? Ви ж нормальна людина. У вас найчастіше біле — це біле, а чорне… У нас так — ніколи. Вони ж усі — хворі. Після мільйона хочеться мільярда, а після мільярда… Ну чого може хотіти людина, у якої є мільярд, як ви гадаєте?
— Важко сказати, — задумався Богдан. — Я всього лише журналіст, а це сфера психіатрії…
— Та ні, тут якраз нічого складного. Вона хоче другий мільярд. Потім — третій. І так — до нескінченності. Шлях за лінію неповернення. Як у доконаного наркомана. Так наркоманію хоч лікувати намагаються, а тут… Усе безперспективно. І найстрашніше те, що ці божевільні вважають себе вже майже обраними. Богоподібними. Вони вишиковуються в черги, щоб залізти в телевізор і звідти вчити решту, як жити, установлюють для них закони, керують, позують для журнальних обкладинок, зразки успішних особистостей… Насправді ж — це торгаші, злодії, убивці, розпусники. Одне слово, негідники всіх мастей. Час зажадав таких, і він їх одержав. Якби вони не були такими, ніхто з них не став би цими «новими». Пам'ятаєте, як їх точно тоді, у дев'яності, назвали? «Нові». Суперточно! У десятку! Тобто «старі», хоч і з зародковими уявленнями про честь, добро й справедливість, уже не підходили. Тому що «старі». Тому що «віджилі». Потрібні інші. Нові. Для них честь замінив малиновий піджак, добро — уживаний «Мерседес», що на тлі вітчизняних тарадайок здавався вершиною мрій, а справедливість — власна бездонна кишеня. Бони стали такими, бо прийняли правила гри. Нові правила старої гри. Хто — швиденько перекроївся. Хто — підріс до нових штанців. Той зрадив. Цей здушегубив. А третій взагалі звернув у нетрадиційну орієнтацію. Зате тепер — мавпи з телевізора. Еліта. Тьфу! Гидко на все це дивитися. Погані актори самодіяльної трупи якого-небудь забитого… навіть не театру. Будинку культури. Ні. Напіврозваленого сільського клубу. Хоча б репетиторів найняли зі сценічної майстерності. Так і на це жлобляться омріяні бабки витратити, їх же треба віддати розумній людині. Й слухатися її. А навіщо їм у кого-небудь навчатися? Хіба ж є хто розумніший? Якби й був, точно вкрав би більше, ніж вони…
«Ого, як зачепило, — подумав Лисиця. — Ріже правду-матку, як на ешафоті. Не боячись після дивитися в очі скривдженим».
— Ви пробачте мені, — мовив трохи стишено банкір. — Адже я теж — один з них. Не кращий і не гірший. І життя моє теж різними кольорами вишите… Багато з чим доводилося миритися. Грати за цими, новими, правилами… Просто, загибель Олі якось сколихнула болото, що спало в мені. Напевно, приходить пора розплати. Тільки чому вона? Чому не я? Їй ще жити й жити. Дітей могла вродливих народити. І розумних. Вона, до речі, розумною була. Це все брехня, що гарні голівки розумними не бувають. Ще й як бувають! Цим краснобаям і не снилося, якими розумними…