Чужинець в Олондрії (ЛП)

Жінки враз заспівали: «Мисливський ніж у серці моєму, мисливський ніж — окраса серця мого». Мелодія почала розростатися, чоловічі й жіночі голоси зазвучали разом, чоловіки запитували: «Де він, той ніж мисливський», а жінки відповідали їм палкими звуками, немов стріли пускали: «Мисливський ніж — окраса серця мого». Обличчя перекошені від екстазу. Якась жінка біля мене дивилася на дерева, вигнувши спину, її просвітлене обличчя було мокре од сліз; інші жінки, відкривши рота, кидали в процесію важкі, тремкі мелодії, пісні, що дисонували із сакральною музикою. З інших місць долинали крики, ридання, нестямний лемент когось, хто розмовляв мовою без слів; а коли богиня нас покинула, натовп уразила потужна конвульсія плачу, пронизана безтямними криками.

Мої щоки теж були мокрі. Я все ще не зводив погляду з богині, яка зникала, з Авалеї Дозрілого Зерна, коли другий струс прошив натовп — не такий глибокий, як перший, але він означав якусь зміну, якесь нове переживання.

— Крила! — вигукнув хтось. Відразу ж здійнявся галас; люди побігли, але не у бік процесії. Вони бігли назад на площу, в сад, у провулки, тісно скупчившись і сміючись, озираючись позад себе. Дітей швидко підхоплювали і забирали геть, жінки бігли, задерши спідниці, кілька чоловіків видерлися на дерева Набережної, а на балкони над вулицею набилося роззяв, які жадібно вдивлялися в те, що діялося внизу, — чи то втішені, чи то перелякані.

— Крила!

Я зупинився, дивлячись уздовж вулиці. Обличчя мені дивно пашіло, наче я випив глечик молодого вина. Натовп розтанув; залишилося нас лише кількоро — тих, що стояли, мов укопані, наче спостерігали за шляхом мандрівної комети. І ми таки побачили їх прихід: це були юнаки; вони бігли, ревучи, зчепившись між собою, їхні руки були з'єднані так, щоб рухатися, немов хвиля, як мутна бурхлива повінь, або як дракон, як якась страховинна бестія, що складається зі ста частин, навіжена істота, що руйнує хідники. Вони рухалися так, ніби збігали з гори, здавшись на милість сили тяжіння, так, наче могли прорватися крізь ліси, армії, кам'яні мури; дорогою вони горлали, а дехто співав, у декого була гримаса болю, ще інші світилися неземним екстазом. Вуличні музúки кинулися було врозтіч у бік провулків, та запізно: юнаки врізалися в їх гущу із силою потопу, і тих, кого їм вдалося запопасти, вони схопили й потопили у своїй живій ріці, змушуючи або бігти, або бути затоптаним. Я спостерігав за ними, тремтячи, відчуваючи щось на кшталт чи то жаху, чи туги, чи, можливо, палкого бажання: у міру їх наближення я помічав, що у них мокре від поту волосся, що у декого на лобі розмазана кров, а дехто був геть мокрий, наче пройшов крізь пелену дощу. Поруч зі мною якийсь чоловік, обличчя якого блищало від сліз, несамовито крикнув і, немов плавець, пірнув у цю рухому масу. На якусь мить я побачив себе — маленьку постать під деревами; а тоді вони зламали мене, і я був з ними.