Чужинець в Олондрії (ЛП)

— Де це ми? — запитав я худого замурзаного юнака, що тримав мене за руку.

Він знизав плечима.

— Десь у Кварталі Зітхань.

— Ви поранені?

— Ні, — відповів він, подивившись на мене так, ніби я запитав щось недоречне, хоча у нього на лобі й на волоссі запеклася кров, змішана з брудом. Ми і ще кілька юнаків сиділи за столом на дерев'яних стільцях, перев’язаних задля міцності мотузками, а дівчата, рухаючись безшелесно, наче відьми, доносили нам вино і тейву і наставляли долоні, аби ми клали туди монети, після чого танули, позіхаючи, в мороку.

— Мені треба випити, — сказав тремтячим голосом хлопчина, що сидів навпроти мене. Хоч він і посміхався, в очах йому стояли сльози… Інші поплескали його по спині, і хтось із них сказав: «Так, о боги, в мене спрага дракона!» — і почувся легкий смішок. З вулиці було чутно звуки флейт і ритм барабанів, те свято, з якого ми пішли — хоча б на мить — все ще тривало; і я виявив, що мені страшенно, до відчаю й туги хочеться, аби ці незнайомі юнаки дозволили залишитися серед них.

Ми були молоді й пройшли крізь вогонь, і тому соромилися. Ми не обмінювалися іменами, але по якомусь часі почали поводитися, як личить молодим людям, наша розмова стала голоснішою і вже не губилася у тій тьмяній залі, де свинина і кролятина потріскували над вогнищем і сонні дівчата вешталися, човгаючи ногами. Наші очі сяяли; один з хлопців зняв зі стіни скрипку, визувся і почав грати, обережно обіймаючи інструмент ногами; коли м'ясо зготувалося, ми жадібно накинулися на нього, губи нам замастилися смальцем, і сила, яку воно нам дало, була потужною, як сила вина. Якось непомітно в мене зав'язалася серйозна бесіда з двома юнаками; я пояснював їм речі, яких сам не знав, зв'язки між поетами, яких досі сам не помічав, це була чиста архітектура, спонукана емоційним збудженням і тейвою. Мої співбесідники були студентами Філософської Школи, і вони завзято зі мною сперечалися, демонструючи блискуче почуття гумору. Вони скрутили для мене цигарки, і ми, палячи, нахилилися й зблизилися головами; їхні жваві очі сяяли у темряві. Я зумів дати відповіді на всі їхні заперечення; вони подивилися на мене із захопленням, вони раділи, вони почали величати мене «Іноземним Професором». І я відчував себе на висоті людського блаженства, коли запротестував: «Ні, не іноземний. Я виріс на північних поетах…».

Ніч принесла музику. В кав'ярню увірвався гурт музикантів зі свята, озброєний хрипкими трубами, гітарами й набряклими барабанами; прибульці наповнили залу смородом поту, галасливо вимагали грошей і вина, сипали оглушливою й веселою какофонією звуків. Уся зала враз заяріла дівчатами, мабуть, тими ж, що раніше прислуговували нам, але тепер вони красувалися у довгих кульчиках, вищали й реготали, а молодики хапали їх і поривали до танцю, кружляли, аж стугоніла підлога, а стінами метлялися величезні тіні, зроджені червоними відблисками вогню од коминка. Музика привабила з вулиці трупу кестеньїйських танцюристів, чию появу п'яні студенти зустріли схвальними вигуками — це були гнучкі рум'янощокі молодики в шапках з круглими крисами й квадратним верхом, пошитих з рябих козячих шкір. Вони були зодягнені в довгі пурпурні каптани, які сягали халяв чобіт, але мали розрізи по боках, аби демонструвати їхні широкі вишиті штани; вони несамовито стрибали на п'ятах і пальцях ніг, при чому їхні тіла вище талії залишалися нерухомими, а на обличчях застигав гордовито-благородний вираз. Я споглядав усе через глибокі, сяйливі тумани, що оповили мене; споглядав, як підіймалася чиясь рука, кивала чиясь голова, ба навіть плече дівчини, яка підійшла, щоб сісти мені на коліна, споглядав через зоряний серпанок — воно було холодне на дотик, наче зроблене з емалі. Вона повернула голову, щоб подивитися на мене. Я був щасливий і виснажений, почувався так, наче опинився у відкритому морі: ніби світ потонув, а його місце зайняло щось нове, якийсь дзвінкий блиск, незмірний і прозорий.