Чужинець в Олондрії (ЛП)

Після дощів місто було спокійним і сяючим, свіжовимитим, високі дахи блищали, мокрі дерева райдужно мерехтіли, і все здавалося погідним і тихим, адже буря минула. Чисте повітря сяяло холодним алмазним світлом. Вітри, що віяли з моря, дихали свіжістю, і місто позбувалося пилу; пил змивало разом зі спекою і спричиненим нею дискомфортом, і небо теж було немов випране й височіло блідо-блакитними прозорими шарами етеру, вкрите перистими хмарками, що мінилися блакиттю й золотом. Кав’ярні мало-помалу порожніли, і подавальники сідали грати в лондо. Дітлахи заходилися влаштовувати у стічних жолобах перегони своїми мальованими човниками; їхній сміх і вереск линули мокрими вулицями в мерехтливому повітрі, а над ними бабусі в білих шалях виносили свої крісла на балкони. У ці прозорі години я знову вирушав на прогулянку вулицею Книжників або до розлогих дерев Сливового Саду, часто з якоюсь дівчиною, що спиралася на мою руку, а то й з якимось студентом, що його приваблювало моє дивацтво, або ж із кимось з міських коханців-веселунів обох статей, що продавалися за гроші.

Бейн був невичерпний. В мене жодного разу не було відчуття, що я справді торкнувся його, хоча я любив книжкові ярмарки у затінку гойдливих дерев, величезний вибір книжок на столах, в скринях, поскладаних просто на землі, любив великі старі вілли, перетворені на книгарні. А ще я любив Старе Місто, що звалося «Кварталом Зітхань», з його заґратованими вікнами і похмурими укріпленими вежами, любив спостерігати за каналом, що звивався попід вулицями й мостами, та за скрадливими човнами, що ховалися поміж тінями дерев. Одного разу в кав’ярні, сидячи в оточенні зухвалої ватаги тимчасових компаньйонів, я, усміхнений і ситий, підняв келихтейви; поруч сиділа дівчина, чи то Айліт, чи то Керліт — її ім'я я більше не згадую, бо викреслив його з пам’яті, подібно до імен всіх інших дівчат, які мене супроводили.