Чужинець в Олондрії (ЛП)
- Автор: Саматар София
- Серия: Олондрія #1
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Переводчик: mirabel.lv
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чужинець в Олондрії (ЛП)». Краткое содержание книги:
У відчаї Джевік шукає допомоги в жерців олондрійських релігій, однак швидко стає пішаком у боротьбі між двома найпотужнішими культами імперії. І хоч країна стоїть на порозі війни, йому доводиться протистояти привиду й дізнаватися історію дівчини, аби отримати хоч якийсь шанс стати вільним, звільнивши заразом і її. Це випробування кидає виклик його розумінню мистецтва й життя, батьківщини й вигнання, а також того, де проходять межі того «спокусливого некромантства», яким є для нього читання.
—❖ ♦ ❖—
Нагороди та номінації: Nebula Award Nominee for Best Novel (2013), Locus Award Nominee for Best First Novel (2014), World Fantasy Award for Best Novel (2014), IAFA William L. Crawford Fantasy Award (2014), British Fantasy Award for Best Fantasy Novel (the Robert Holdstock Award) (2014)
Холодна дівчина ворухнула губами, щось сказала мені, але я нічого не почув. Запевнив її, що вона зовсім не важка. Мій потяг до неї не мав початку; я відчував, що він існував завжди, сліпий і стрімкий, як мій потяг до цього міста. Вона взяла мене за руку й повела до кімнат, якимось примарними коридорами, висячими сходами, непроникною темрявою, в кімнату з такими тонкими стінами, немов їх було зроблено з картону, де єдина свічка божевільно блимала в мороці. Знизу було чутно музику. Гадаю, дівчина щось говорила до мене, але я не міг зрозуміти нічого зі сказаного нею, аж поки вона не наблизилася до мене, і я чітко почув її голос, коли вона прошепотіла:
— Кузене, це те, що споживають боги.
Прокинувся я від різкого світла й тиші. А відтак, після тиші, виник звук — звуки вуличного шуму, що, як я зрозумів, і пробудили мене, звуки розмов і кроків, вибух сміху, рипіння дверей, дирчання дерев'яного столу по кам’яному хіднику. В роті було сухо, та болю я не відчував; проте, щойно спробував порухатися, почала боліти кожна кінцівка, нестерпний біль зосередився в черепі й ритмічно пульсував там, немов підлаштовуючись до дзвеніння у вухах. Разом з болем прийшло усвідомлення того, що я перебуваю в незнайомій кімнаті, і що тиша цієї кімнати — це перше, що я почув, порожнеча, що стривожила мене, бо це не було схоже на інші різновиди тиші: це був мертвий звук покинутості й запустіння. Розклепив очі. Я лежав на вузькій, просмерділій аміаком і мишами постілці, одягнений у саму сорочку, на підлозі з дерев'яних рейок, які давно позеленіли, в дуже малій кімнатчині, освітленій сліпучим сонцем. Жодного знаку по тій дівчині, і жодного знаку, що кімнатка комусь належить. Я сів, кволо намацав штани, що лежали в мене в ногах. Побачив під стіною свої черевики, але жилет щез, і я незабаром зрозумів, що гаманець теж пропав. Єдиний перламутровий ґудзик, що колись защіпав комір моєї сорочки, забрали, обтяли з вправністю хірурга.
Тремтяче тіло вкрилося огидним потом. Я відчинив двері й пошкандибав коридором — тьмяним простором, що ним котилася луна верескливого вульгарного реготу. Праворуч од мене відчинилася двері, й звідти вивалилася якась дівчина. Вона перечепилася і впала; була гола, якщо не рахувати зеленого шаля, яким затулялася. Тоді перекотилася спиною до стіни, повернулися лицем до відкритих дверей і, знемагаючи від реготу, гукнула туди: — Не роби цього! — а звідти у неї швиргонули парою пантофлів. Я стояв, похитуючись, мене нудило від гніву, а ще брали сумніви, чи це саме та дівчина і чи варто вимагати повернення своїх речей, та вона тим часом звела очі, подивилася на мене і загорлала намірено образливим тоном: — Вай! Чи це не верблюд Емуна Дейса? — Власна дотепність ввергла її в нестримний дурний регіт. Я відвернувся й продовжив нетвердими ногами йти коридором, відмовляючись вірити, що така особа могла бути моєю супутницею минулої ночі, і відчуваючи, що надто мало в мене сил, аби боротися.
Звернувши за ріг, я мало не врізався в одного з кестеньїйських танцюристів, що стояв і спокійнісінько собі дзюрив на стіну. Він був одягнений у довгу спідницю з розрізом, але під нею не було штанів, і передню частину спідниці він намотав собі на руку. Танцюрист був дуже високий; повернувши голову, він подивився на мене своїми гарячими чорними очима, і в цьому пильному погляді було стільки живої й моторошної уважності, аж я застиг на місці, дивлячись через плече на нього, і серце мені стислося. Він виглядав людиною, здатною мислити не так, як інші. В його очах була водночас порожнеча й глибина, і це переконало мене — він не просто божевільний; його погляд, сповнений натхненної цілеспрямованості, у поєднанні з красивим і при тому тваринно-розпусним лицем робив його втіленням чистого зла. Я відкрив було рота, але не міг знайти жодного слова у відповідь на цей погляд. Нарешті він струснувся й відпустив свою розкішну темно-пурпурову спідницю, яка сягнула йому нижче колін, відтак одвернувся і, задоволений собою, почвалав коридором.