Чужинець в Олондрії (ЛП)

— Який жах! — прошепотів я, нездатний стриматися. Тепер мною нещадно трусила лихоманка, а дзвеніння у вухах переросло у ненастанне виття. Я рушив далі порожнім проходом. Цей коридор здавався вужчим, тіснішим за інші, і в ньому було тихо, наче в осередді будівлі. Мене вразила зустріч з танцюристом, і я часто озирався, аби переконатися, що за мною не стежать. Крихту терпіння — і будеш на вулиці, твердив я собі, але не вірив у це, більше не вірив ні в що, сказане собі, більше не вірив, що десь існують сонячні промені, свята, шереги тополь понад каналом. Повітря танцювало мені перед очима. Переді мною відкрилася сходи, і я пішов ними вниз, намагаючись триматися за стіну, яка була гладка й холодна і не давала мені опори; та, врешті, знесилений до краю, я опустився на коліна й відкинувся на східці, мій розум снував тишу.

І раптом… сталася вона. Вона з'явилася не так, як з'являється людина, а отак: з якогось моменту світ став усвідомлювати її присутність. Вона постала брутально, у сліпучому розламі біля підніжжя сходів, і повітря затріпотіло й розчахнулося, щоб прийняти її. Місто зволожилося сльозами. Я зойкнув од сильного болю в голові, затулився руками, аби захистити обличчя… Але вона була тут, я все ще бачив її, такою, як вона була на кораблі, з дитячою фігуркою, довгим рудим волоссям, з обличчям, яке годі було розгледіти — таким воно було ясним. Повітря вібрувало й іскрилося від напруження, потрібного для того, щоб тримати її; воно гуло, немов сталевий лист, немов язики блискавки. У коридорі запанував хаос через порушення географії, через те, що світ був змушений перебудуватися.