Чужинець в Олондрії (ЛП)
- Автор: Саматар София
- Серия: Олондрія #1
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Переводчик: mirabel.lv
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чужинець в Олондрії (ЛП)». Краткое содержание книги:
У відчаї Джевік шукає допомоги в жерців олондрійських релігій, однак швидко стає пішаком у боротьбі між двома найпотужнішими культами імперії. І хоч країна стоїть на порозі війни, йому доводиться протистояти привиду й дізнаватися історію дівчини, аби отримати хоч якийсь шанс стати вільним, звільнивши заразом і її. Це випробування кидає виклик його розумінню мистецтва й життя, батьківщини й вигнання, а також того, де проходять межі того «спокусливого некромантства», яким є для нього читання.
—❖ ♦ ❖—
Нагороди та номінації: Nebula Award Nominee for Best Novel (2013), Locus Award Nominee for Best First Novel (2014), World Fantasy Award for Best Novel (2014), IAFA William L. Crawford Fantasy Award (2014), British Fantasy Award for Best Fantasy Novel (the Robert Holdstock Award) (2014)
Я бачив її три рази; можливо, чотири.
Першого разу — на сходах. Потім — у лабіринті вулиць, де я блукав, питаючи в незнайомих людей дорогу до каналу. Вона проросла в життя з найближчого муру, немов камінь захворів на рак. Я сахнувся, закричав і звалився у стічний жолоб.
Мабуть, втратив свідомість на деякий час. Очутили мене спритні руки жебрака. Коли я сів, він облишив у спокої мої кишені й вишкірив поламані зуби. Очі в нього були — як роздушені сушені фіґи.
— Тютюн, — шипів він, тягнучи мене за полу сорочки. — Тютюнцю для улюбленця богів.
На вулиці Сов я знову побачив її — привида дівчини з Кіема. Вона подивилася на мене очима якогось чоловіка родом з Країни Чапель. Піднявши руку, вона відібрала мені розум; я лопотів невідь що до сонячного світла; бігав, кричав, бився головою об стіни у пошуках милосердної темряви. Мій страх був сильніший за сором. Коли я знову прийшов до тями, повз мене проходила якась пара, і жінка підсмикнула подолок, аби не торкнутися ненароком мого розпростертого тіла. На ній була блідо-рожева сукня, волосся заколене шпильками.
— Яка гидота, — сказала вона, і її супутник відповів:
— Після Свята такого слід очікувати.
Чи існує якийсь зв'язок між Святом Птахів і цією маною? Хотілось би мені знайти одного з тих, хто товаришив мені тієї ночі — одного з Крил. Чи всіх їх переслідує привид, як мене? Я не можу в це повірити. Адже їх було так багато. Навіть тут, у готелі, я чую їхні крики.
Раніше я написав, що бачив її, «можливо, чотири рази». Тепер вже налічую п'ять.
Спочатку я не був певний; думав, що це просто жаский сон, викликаний моторошними подіями Свята. Але тепер я знаю, що вона переслідує мене уві сні.
Я знову її бачив. Втекти від цього неможливо. Я ходжу кімнатою, заварюю каву, п’ю гарячий напій склянка за склянкою. Я розмовляю з собою в дзеркалі. Я кажу:
— Прокинься. Відкрий очі. Подивися на мене. Якщо схилиш голову, я тебе прокляну.
Стен сказав Єдову, що я страждаю на лихоманку.
Стен усе знає. Я відразу йому розповів. Я сказав:
— Це джептоу.
На це слово він поцілував кінчики пальців. Джептоу — дикий дух, привид, громадянин країни привидів, джепнатоу-хет. Але Стен не забобонний. Він дотримується спокійної та впорядкованої релігії своїх предків, які служили нашій сім'ї від часу Війни Круків. Поки я оце пишу, він підтримує вогонь у глиняному черепку, палить шамбалу проти привидів і розмарин, «солону траву», як молитву до вітрів.
Що вона таке?
Вона являється у звукові курантів. Повітря б’є у дзвін і реве. Тепер я розумію, що світло має свій звук. Вона цілковито чужа мені: чужіша, ніж світлосяйне море, чужоземніша, ніж блякле узбережжя, ніж нерідне місто. Марно ридаю: — «Привиде, згинь, на волоссі твоєму стала гора» — таким пам’ятається мені кант переляканих дітей під далекими деревами.
— Допоможи, — кричу я. В нікуди.
І привид одповідає:
— Ні. Це ти мені допоможи.
У неї металевий голос, арфа світла.
— Ти мені допоможи.
Чого їй треба?
Я запитав її. Я загорлав: — Як? Скажи мені, як. — Але я не можу довго терпіти її голосу й присутності. Її маленький рот відкривається і закривається, печера світла. І ніч розсипається довкола мене, немов розбитий скляний храм.
Чого їй треба? Гадаю…
Пишу лівою рукою. Права перев'язана: минулої ночі я вибив нею вікно. Прийшовши до тями, побачив, що Стен нахилився наді мною й обмотує мені руку смужками, одірваними від простирадла, а обпеченою шкірою його щоки повзуть дві сльозини. Він сказав, що намагався перехопити мене, перш ніж я добіжу до вікна, але я зірвався так раптово, що він не встиг. Я сказав йому, аби він не винуватив себе. Він добре охороняв мене, поки я мандрував уві сні, не давав мені впасти на жаровню чи у вогонь.