Чому дзвенять цикади
- Автор: Тиховская Татьяна
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Strelbytskyy Multimedia Publishing
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Чому дзвенять цикади». Краткое содержание книги:
Федір був офіцером. За окупації неабияк цим хизувався. А тепер запхав свою пиху подалі і перевдягнувся в форму рядового. Розумів, що накоїв досить, аби місцеві мешканці йому вчинили самосуд. Тож похапцем збирався тікати разом з румунами.
Та жадібність перемогла. По дорозі, якою їхала колона втікачів, він зробив чималенький гак, аби забрати з катакомб жадану валізу. Його відсутності ніхто й не помітив — кожному кортіло вберегти свою голову, а не опікуватися чужою долею.
Федір під’їхав до знайомого байраку. Зупинив мотоцикл. Наламав побільше гілок, аби накидати зверху. Перехрестився «на щастя» і поліз у темряву.
Знайомим ходом добувся до місця.
Начебто нічого не змінилося.
Виколупав брилу — валіза лежала на старому місті. Потягнув на себе…
Тут підозра стиснула серце як кліщами: щось валіза була залегка. Федір рвучку відчинив замок, вгледів на порожньому денці свій же ніж. І чи не звірине ревіння віддалося луною попід зводами катакомб. Федір зрозумів, хто випорожнив валізу з його так ретельно зібраним багатством. В безсилій люті він ударив кулаком по шорсткій вапняної стіні.
Кісточки на пальцях засочилися кров’ю.
Як чесно, карне законодавство в Росії перед революцією відповідало подібним законодавствам європейських країн того часу. А саме: як злочин доведено, то злочинця мали на деякий час ізолювати від суспільства, перевиховати, дочекатися каяття і повернути тому ж таки суспільству.
Звісно ж, звичай висилати за інакомислення на околицю імперії існував в дореволюційній Росії. Але мета тоді була яка? Відіслати подалі з очей, а не знищити. Ікона комуністів Володимир Ленін відбував своє найвіддаленіше заслання в Шушенському всього-на-всього три роки. І це за державний злочин! Жив собі державним коштом в добротному кам’яному будинку, ходив на екскурсії по околицях, полював, ласував домашньою сметанкою. Курорт! Не випадково ж його майбутня теща, що приїхала разом з Надією Крупською до нареченого, при першій зустрічі не втрималася від репліки: «Як Вас рознесло!». І вінчатися їм дозволили, хоча обидва були заслані… І весілля гуляли так, що господарі хати заходили попросити втихомиритися… І для молодої дружини друг дітей відразу ж найняв дівчинку-помічницю: управлятися з російською піччю і рогачем Крупська за перебування в засланні так і не навчилася. А от майбутній вождь світового пролетаріату навчився наступного: нема чого панькатися з ворогами, з ними треба діяти нещадно. Яка слушна порада своїм послідовникам!
В березні 1917 Тимчасовий уряд було скасував політичне заслання. Та ненадовго, бо в двадцяті роки його поновила Радянська влада. І тут вже не ізолювали, а винищували цілі верстви населення: духовенство і буржуазію, інтелігенцію, військових, а на черзі були незліченні «вороги народу» і «шпигуни». І в позасудовому порядку, без ніякої прелюдії.
А спецтабори — то взагалі окрема тема. І створили їх геть не для того, аби злодії могли спокутувати свою провину, розкаятися й повернутися до нормального життя. Уряд мав на меті відокремити засуджених від будь-якого спілкування з рідними, із зовнішнім світом, тобто заховати їх за потворним муром із забуття, жаху, брехні і невідомості.
Що там, за тим муром, відбувалося, тільки самі в’язні і знали: мізерна продуктова пайка, важка понад силу робота, відсутність медичного догляду, знущання охоронців. Довго прожити за таких умов вдавалося одиницям. Більшість гинула чи від голоду, чи від хвороб, чи, як було несила терпіти, вкорочували собі віку.
Тільки після смерті Сталіна потроху ці кляті табори почали зникати.
Друга світова вже скінчилась, а Сталін ще був живий. Тоді стане більш зрозуміла розмова двох товаришів у нещасті.
Доля звела обох в Магаданській області, на урановій копальні, що залюбки для робіт використовувала в’язнів таборів НКВС.
В тьмяному світлі знесилені люди в робах і в касках з ліхтарем на лобі видовбували багату на уран породу, що невпинно їх вбивала.
Поряд працювали Франц та звичайний російський парубок із звичайним російським ім’ям: Микола.
Ледве-ледве перекриваючи голосом стукіт кайла та рипіння лебідки, Франц сказав приречено:
— Все, це кінець.
— Припини себе заздалегідь ховати. Зимою, воно, звісно, скрутно. А ось прийде весна, а згодом — літо! — Це Микола намагався підбадьорити товариша.
— Не дотягнути мені до весни. — Франц зайшовся кашлем. Прикрив рота рукавом спецівки. На рукаві залишився згусток темної крові.