Чому дзвенять цикади
- Автор: Тиховская Татьяна
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Strelbytskyy Multimedia Publishing
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Чому дзвенять цикади». Краткое содержание книги:
Якось весною чи не всім селом ходили до одної хати дивитися на диво — попід парканом одна хазяєчка з Чернігова понавирощувала тюльпанів. Краса! Такого ще тут не бачили. А у других хазяїв зацвіла вишня. А треті почали розводити виноград.
Чи не щастя? Може ж негаразди скінчилися врешті решт?
Тільки селяни завжди під Богом ходять.
Якось вночі почалася така гроза, що навіть самі літні такої не пам’ятають.
Нічна гроза — вона найнебезпечніша. Доки прокинуться, доки зрозуміють що до чого, поки встигнуть худобу з двору прибрати…
Ото так і трапилося.
Парило ще звечора. Та тільки вночі воно почалося. Безперервно блимали блискавки. Грім наздоганяв їх грохотом, що аж в вухах закладало. В деяких хатах повилітали шибки.
Уперіщив дощ. Повітря враз похолоднішало. Пара, що накопичилася в повітрі, склеїлася в град. Та на який! Це були не кульки, хай навіть величенькі, а видовжені й гострі як голки крижані стріли.
Набравши з вишини неабиякої швидкості, вони ставали небезпечною зброєю: потрощили городину, травмували свійських тварин.
Тварини з переляку мекали, скавчали, мукали. Дощ не припинявся. Земля вже не всотувала вологу. Тож ґрунт перетворився на суцільну багнюку. Коріння не витримували ваги дерев. Через те вони одне по одному падали, падали, наче олівці, що їх струшував якийсь бешкетник. Вода лилася до байраку, що перетинав все село, несучи із собою віти, сміття, щурів — живих і мертвих, що захлинулися.
В одному дворі хазяї до сливи цепом припнули бика. Ранком, як хазяї вийшли у двір — ані сливи, ані бика.
Зрештою хлопчаки примчали з новиною: знайшовся і бик, і слива. Їх замулило в байраку. Слива застрягла там, наче якір. А бідолашна тварина опинилася в земляному полоні чи не наполовину. Але залишилася жива. Тільки що жалібно мукала.
Чоловіки і хлопчаки зі всього села схопили хто яке вгледів знаряддя й побігли відкопувати тварину, а жінки позбігалися дивитися.
Емма була при надії. Чекати первістка вже було недовго. То ж вона вирішила нікуди не йти, трошки вдома відпочити.
Коли це попід вікнами пробігли хлопці, що завжди бувають першими вісниками і гарних, і поганих новин. Наразі вони щосили волали:
— Скарб! Скарб знайшли! Ура!!!
Емма визирнула у вікно.
Хлопчаки десь забігли. Більше не вулиці не було нікого. Село наче вимерло. Не було ані душі.
Почекавши ще трохи, Емма таки пішла з хати.
Байрак був схожий на мурашник, що його колупнули лопатою. Тут було чи не все село — хто копав, хто спостерігав.
Бика вже витягли, хоча для цього прийшлося добряче зануритися вглиб земляного урвища. І коли всі разом потягнули деревину, земля зсунулася й відкрила підземний хід.
В вогкій стіні тьмяно виблискував кут старовинної скрині.
Це було воно, церковне золото.
Скарб забрали до відділку. Чверть вартості мав отримати той, хто той скарб знайшов. А хто знайшов? Копали ж всі! З кожного двору хоч хто-небудь був! Отож згодом і поділили між усіма.
Микола прийшов додому. Був чимось дуже схвильований.
Емма відразу помітила. Запитала:
— Що з тобою? Щось трапилося?
Микола охоче відповів, наче очікував запитання:
— Пам’ятаєш, я коробку з-під цигарок привіз? Там ще був план намальовано. Де заховано скарб!
Емма тільки що не заволала:
— Припини! Коли ти вже заспокоїшся з тим скарбом?
— Так ось, знайшли ж!
— То тим паче! Блискавка двічі в одне дерево не влучить!
Микола все не заспокоювався:
— А де вона? Та коробка?
Емма відповіла стомлено:
— Та не знаю. Десь на горищі, може. Разом з іншим мотлохом. Якщо ще збереглась.
Микола обернувся йти до горища, але Емма в цей час протяжно застогнала.
— Зачекай-но. Зачекай трошки. Щось мені зле.
Микола повернувся до дружини.
— Це воно? Тобі уже час? — спитав з турботою.
Емма кволо посміхнулася.
— Мабуть, воно!
Микола заметушився.
— Так треба щось робити! В лікарню йти. Чи мені закласти підводу?
Емму перейми вже відпустили, тож вона досить бадьоро відповіла:
— Та пішки дійдемо. Потроху-потроху, та й дійдемо. Воно не так раптово трапляється — дає час підготуватися.
Десь через добу Микола вже стояв під вікном лікарні, перегукувався з дружиною і будь що хотів почути, що дочка — викапаний батько.
Трохи згодом клунок з немовлям принесли в хату. Час було якось дочку назвати.
Микола запропонував перший:
— Як хочеш, назвемо на честь твоєї мами, Фрідою.
Емма зітхнула.
— Дякую, рідний. Але ж ти сам все розумієш. А як звали твою маму?