Чому дзвенять цикади

— Зачекай, дай доказати. Поки є сили.

Перевів дихання. Повів далі:

— А в тебе і строк менший, і здоров’я краще. То ти можеш добутися до моєї домівки.

Микола здивувався:

— До твоєї? Чого б це?

— Ти ж казав, рідних в тебе не залишилося — бомба в будинок влучила.

— Так. Але до чого ти ведеш?

— Тож тобі однаково, куди прямувати після звільнення! — Франц не спитав, а сказав ствердно.

— Поки що я сиджу тут поряд. І строк у мене чималенький — десять років, — гірко сказав Микола.

— То ти підпав під загальний гребінець. Чи правий, чи винний — менше ніж десять років не отримаєш. Але ж ти сам казав: може амністія, може ще щось… Так от, в мене на батьківщині заховано скарб. Знайди його. Як хто в селі залишився з моєї родини — поділися. А як ні — бери все собі. Хай хоч комусь він принадиться.

— А ти, часом?… — почав було Микола і на півслові замовк.

— Ти не думай! Я не грабував. То один покидьок заховав, хотів з ним втекти за кордон. А я в нього конфіскував і переховав.

Франц дістав зім’яту коробку з-під цигарок, закашлявся.

Микола сказав співчутливо:

— Ти б не курив так часто.

— Не збираюся. Я тобі тут план намалюю. Тільки слухай уважно — скарб заховано в катакомбах під селом… Я намалюю. Намалюю сірниками, аби виглядало, наче просто коробка брудна. А ти запам’ятай прізвище моїх рідних: Ульмани.

Франц почав слинити по одному сірники і малювати вологою сіркою. Микола озирався по сторонах і слухав не надто уважно.

Франц закінчив і перепитав:

— Все запам’ятав? Ну то тримай. Не загуби. І прощавай.

— Тобто, підеш спати?

Франц усміхнувся якимось своїм думкам:

— Можна і так сказати, — відповів він майже весело і поліз на другий поверх нар.

Якщо й було щось дивне в поведінці друга, звечора Микола нічого не помітив.

А от ранком він все зрозумів. Зрозумів, коли було запізно.

Під час ранкового перегуку в’язнів Франц раптом вибіг із строю і побіг в бік воріт. Побіг не швидко, для годиться. За ним відразу кинулися кілька охоронців, пустивши з повідця оскаженілих вівчарок.

Охоронці й не дуже поспішали. Один навіть сказав:

— Не стріляти! Куди йому дітися? Візьмемо живим. Він же ледь ворушиться.

Франц в цей час спустив штани і глузливо ляснув себе по голому заду:

— А отакої ти мене візьмеш!

Пролунала автоматна черга. Франц упав.

— Навіщо ти його застрелив?! Взяли б живцем — він би у мене довго помирав! Смерті б чекав як порятунку! — обурливо сказав охоронець. Той, що будь що хотів взяти Франца живим.

Другий виправдовувався:

— Та втік би! А так ми свою пайку спирту все одно отримаємо. За пильність.

Охоронці гукнули «бовванів». Це ті в’язні, що долучалися до підсобних робіт. Вони схопили Франца за обидві ноги і волоком потягнули геть з двору. Цупка табірна куртка задерлася аж на голову. Слідом за Францом на білому снігу залишалася яскраво-червона стежка.

Микола опустив голову. Непомітно втер сльозу, що мимоволі набігла. Подумки простився з другом.