Острів Каміно

М’яка, чітка, ідеальна дикція, ані натяку на новоорлеанський акцент — та й на будь-яку іншу недосконалість. Обручки в неї не було, зате було чимало інших прикрас.

— Отже, у 2005-му, за місяць після нещастя з Тессою, — сказала Мерсер.— Я добре пам’ятаю той час.

— А ви були тут, коли це сталося?— запитав Брюс.

— Ні, то було перше за чотирнадцять років літо, яке я проводила не тут. Мені довелося тоді влаштуватися на роботу, щоб платити за університет, і працювала я в Мемфісі— моєму рідному місті.

Дора прибирала зі столу брудний посуд і підливала всім вина. Голос Енді ставав дедалі гучнішим.

— А діти у вас є?— поцікавилася Мерсер.

Обоє посміхнулися й похитали головами.

— Ми просто ніколи не мали на це часу,— відповіла Ноель.— Я багато подорожую й торгую — здебільшого у Франції,— а Брюс весь тиждень працює у своєму магазині.

— То ви з нею не їздите?— запитала Мерсер у Брюса.

— Нечасто. Проте саме там ми одружилися.

А от і неправда. Це була легка, невимушена брехня, адже вони давно до неї звикли. Мерсер відпила вина й нагадала собі, що сидить поруч з одним із найуспішніших торговців краденими рідкісними книгами в усій країні. Розмовляючи з Ноель про південну Францію й тамтешню торгівлю старовиною, Мерсер питала себе, наскільки багато тій відомо про справу Брюса. Якщо він дійсно виклав мільйон за рукописи Фіцджеральда, Ноель би точно про це знала — адже так? Зрештою, Брюс не був якимось там магнатом із бізнесом у різних куточках світу й можливостями таємно переміщати й приховувати гроші. Він був книготорговцем у маленькому містечку й практично жив у своєму магазині. Як би він приховав такі гроші від Ноель? Вона просто мусила знати.

Брюс дуже схвально відгукнувся про «Жовтневий дощ» і поцікавився в Мерсер, чому та так раптово перервала своє перше турне. Майра почула це і, закликавши всіх до тиші, попросила Мерсер розповісти свою історію. Поки Дора розкладала по тарілках печену ставриду, розпочалася бесіда про книжкові тури, і кожен із присутніх мав що розповісти. Лі, Джей і Кобб зізналися, що їм теж доводилося марно просиджувати по кілька годин у задній частині магазинів, так і не дочекавшись жодного покупця. Перша книжка Енді привабила чимало читачів, проте він — хто б сумнівався — напився й почав чіпляти відвідувачів, які не побажали купляти його книжку,— зрештою його випхали з магазину. Навіть Емі, авторка бестселерів, пережила кілька невдалих презентацій, перш ніж натрапила на золоту жилу зі своїми вампірами.

Енді незабаром все ж перейшов на воду з льодом, що не могло не викликати полегшення в усіх присутніх.

Кобб заповзявся розповідати історію з тюремного життя про те, як один 18-річний в’язень зазнав сексуального насильства від співкамерника, скінченого покидька. Коли відтоді минуло багато часу й обидва вже вийшли на умовно-дострокове звільнення, той хлопець вистежив свого кривдника, який став провадити тихе життя в передмісті, ніби й забувши про темне минуле. І тоді настав час помсти.

Історія була довга й цікава, і, коли Кобб закінчив, Енді вигукнув:

— Оце маєш! Адже суцільна вигадка, від початку й до кінця! Це, мабуть, твоя наступна книжка.

— Ні— клянуся, що правда.

— Чорта з два! Ти вже раніше таке втинав: розповідав нам небилицю, аби подивитися, як ми відреагуємо, а наступного року то вже був твій наступний роман.

— Ну, я подумував про це написати. Що скажете, панове: чи буде продаватися?

— Мені подобається,— зауважив Брюс.— Але раджу тобі не надто розписувати сцени зґвалтування у в’язниці. Тут ти, як на мене, трохи перестарався.

— Ти зовсім як мій агент кажеш,— пробурмотів Кобб і дістав з кишені сорочки ручку, ніби збираючись робити нотатки.— Так, що ще? Мерсер, що скажете?

— О, я теж: маю право голосу?

— А чом би й ні? Ваш голос важитиме не менше, ніж те, що кажуть усі ці графомани.

— А я, може, скористаюся цим сюжетом!— заявив Енді, і всі розсміялися.

— І правда, тобі гарний сюжет точно не завадив би. Ти вклався в термін?

— Так, відправив рукопис — і вже отримав його назад. Кажуть, проблеми зі структурою.

— З минулою твоєю книжкою було те саме, проте її все одно надрукували.

— І правильно зробили: потім не встигали надрукувати достатньо!

— Так, хлоп’ята!— втрутилася Майра.— Порушуєте перше правило: жодних розмов про свої книги.

— Це весь вечір може тривати,— прошепотів Брюс до Мерсер достатньо голосно, щоб усі могли почути.

Вона, як і всі, полюбляла добродушне кепкування, проте досі їй не доводилося опинятися в компанії письменників, які настільки радо підколювали одне одного, але не зі зла, а лише задля жарту.

— А що, як той хлопець із в’язниці насправді був вампіром?— втрутилася Емі, розчервоніла від вина.

У відповідь пролунав вибух сміху.

— Ого, а чого ж я про це не подумав!— ураз відгукнувся Кобб. — Ми могли б розпочати спільну серію про вампірів у в’язниці. Як на мене, чудова ідея. Що скажеш?

— Я скажу своєму агентові, щоб він подзвонив твоєму, а там вони, диви, про щось і домовляться.

— І хтось іще дивується, чому в літературі зараз такі кепські справи,— вдало ввернула Лі.