Острів Каміно
- Автор: Гришэм Джон
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-948-140-5
- Переводчик: Владимир Аполлинариевич Заяц
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Острів Каміно». Краткое содержание книги:
Обидві жінки здригнулися, наче їх образили.
— Гаразд,— зрештою промовила Майра,— але знайте, що я сама варю пиво — і воно дещо незвичне.
— Жахливе пійло,— повідомила Лі.— Я раніше полюбляла пиво — доки Майра не завела собі пивоварню. Тепер терпіти його не можу.
— Пий собі свій ром, люба, і не буде жодних непорозумінь,— відгукнулася Майра й додала, поглянувши на Мерсер: — Це пряний ель, вісім обертів. Якщо бути необережною, можна запросто набражитися до чортиків.
— А чому ми досі стоїмо в передпокої?— поцікавилася Лі.
— Чудове питання!— похвалила Майра і, різко викинувши руку, вказала на сходи.— За мною.
Майра, жваво просуваючись коридором, ззаду нагадувала нападника в американському футболі, який прочищає собі шлях. Слідуючи за нею, вони дісталися вітальні з телевізором і каміном, у кутку якої був бар із мармуровою стійкою й повним набором напоїв.
— У нас є й вино, — запропонувала Лі.
— Тоді дайте, якщо можна, білого,— попросила Мерсер. Що завгодно, аби не брага.
Майра влаштувалася за стійкою й узялася розпитувати гостю:
— То де ви зупинилися?
— Моя бабуся, Тесса Маґрудер,— навряд чи ви її пам’ятаєте — жила в будиночку на пляжі на Фернандо-стрит.
Обидві жінки похитали головами — не пам’ятали.
— Але ім’я ніби знайоме,— зауважила Майра.
— Вона померла одинадцять років тому.
— Ми з Майрою тут лише десять, — сказала Лі.
— Будинком досі володіє наша родина, отже, в ньому я й оселилася,— пояснила Мерсер.
— На який час?
— Думаю, на кілька місяців.
— Хочете завершити книгу, чи не так?
— Або почати нову.
— О, як я: вас розумію, — зітхнула Лі.
— То ви маєте контракт на книжку, яку зараз пишете?— запитала Майра, брязкаючи пляшками.
— Боюся, що так.
— Та за це ще треба бути вдячною. А хто видавець?
— «Вайкінг-Пресс».
Майра перевальцем вилізла з-за стійки й вручила Мерсер і Лі їхні напої, а тоді підхопила літрову скляну банку з густим елем і запропонувала:
— Ходімо на вулицю: там можна курити.
Було очевидно, що вони вже багато років з тим же успіхом курили всередині будинку.
Пройшовши дерев’яним настилом, вони влаштувалися біля гарного столика з кованого заліза поруч із фонтаном, де вода струмувала з ротів пари бронзових жаб. Подвір’я вкривала густа тінь від старих амбрових дерев, і звідкись подував легенький вітерець. Двері на ґанку були відчинені, тому собаки могли бігати туди-сюди, коли їм заманеться.
— Тут дуже гарно,— промовила Мерсер, коли обидві господині запалили цигарки.
Лі була довгов’яза й худорлява, Майра — засмагла й дебела.
— Пробачте за дим,— сказала Майра, — але ми так уже приохотилися, що просто не можемо кинути. Колись намагалися, але то вже в далекому минулому. Витратили купу зусиль і нервів, настраждалися досхочу, а тоді вирішили: ну його до біса. Усе одно від чогось помремо, хіба ні?— вона зробила глибоку затяжку, випустила дим і зробила великий ковток саморобного напою.
— Хочете трошки? Ну давайте, спробуйте!
— Я б на вашому місці не стала,— зауважила Лі.
Мерсер хутко відпила трохи вина й похитала головою:
— Ні, дякую.
— То котеджем, кажете, завжди володіла ваша родина?— перепитала Майра.— Ви, мабуть, давно сюди їздите?
— Так, із самого дитинства. Я проводила тут кожне літо зі своєю бабусею Тессою.
— О, це мило.
Ще один добрячий ковток елю. Сиве Майрине волосся було підбрито на кілька сантиметрів над вухами, тому воно бовталося туди-сюди, коли вона відпивала пива, затягалася цигаркою чи казала щось. У Лі ж волосся було темне й довге, без жодного натяку на сивину й зібране в «кінський хвіст».
Обидві, вочевидь, збиралися закидати Мерсер новими питаннями, тому вона вирішила перейти в наступ:
— А вас що привело на острів Каміно?
Господині переглянулися: вочевидь, то була довга й складна історія. Майра почала:
— Ми багато років прожили у Форт-Лодердейл і втомилися там від метушні й штовханини. Тут набагато спокійніший ритм життя. Люди доброзичливіші. Нерухомість дешевша. А ви? Де зараз ваша домівка?
— Останні три роки я викладала й жила в Чапел-Гіллі, але тепер я в такій собі... перехідній стадії.
— Що це, в біса, значить?— безпосередньо спитала Майра.
— Значить, що я практично безхатня, безробітна й мрію закінчити книгу.
Лі пирхнула, Майра реготнула, і в обох при цьому з носа повалив дим.
— Це нам знайомо,— повідомила Майра.— Ми зустрілися тридцять років тому, коли обидві не мали ні цента. Я пробувала писати історичну літературу, а Лі— свою високохудожню ахінею, яку намагається писати й досі, але ніщо з цього не продавалося. Ми жили на соціальні виплати й продовольчі талони, працювали за мінімальну зарплату, і... ну, майбутнє видавалося досить похмурим. Якось ми йшли торговельним центром і побачили довгу чергу з жінок середнього віку, які на щось чекали. Тяглася та черга з мережевої книгарні «Волденбукс» — такі тоді були ледь не в кожному торговельному центрі,— де сиділа за столом, купаючись у промінні слави, Роберта Доулі, на той час одна з найуспішніших авторок любовних романів. Я стала в чергу — Лі для цього була надто горда — і купила книгу, і ми з Лі змусили одна одну її прочитати. Книга була про пірата, що борознив Карибське море, влаштовував скрізь безлад, тікав від британців — і всюди, де він кидав якір, звідкись виникала приголомшлива дівиця, що тільки й чекала, щоб її позбавили цноти. Повна маячня. І тоді ми створили історію про красуню з півдня, яка так тісно спілкувалася зі своїми рабами, що зрештою завагітніла. Ми кинули на цю книгу всі сили.
Лі додала:
— Нам навіть довелося купити трохи порнографічних журналів — ну, ви розумієте, як довідковий матеріал. Ми доти й гадки не мали про дещо з того, що там можна побачити.
Майра розсміялася й продовжила:
— Ми впоралися за три місяці, і я, подолавши нерішучість, надіслала рукопис своїй агентці в Нью-Йорку. За тиждень вона зателефонувала й сказала, що якийсь ідіот пропонує аванс у п’ятдесят тисяч. Ми опублікували роман під псевдонімом Майра Лі— хіба не чудова ідея? За рік ми вже мали купу готівки, а далі понеслося...
— То ви пишете разом?— запитала Мерсер.
— Пише вона,— одразу відповіла Лі, ніби бажаючи відхреститися від співавторства.— Разом ми працюємо над сюжетом, а це займає хвилин десять. Далі Майра кладе все на папір. Принаймні так ми робили раніше.
— Лі надто високої про себе думки, щоб докласти руку до цих книжок. А от до гонорарів вона руку докладе, можете не сумніватись.
— Ну Майро...— посміхнулася Лі.
Та знову набрала повні легені диму й видихнула його через плече.
— Ото були часи. Ми наштампували сотню книжок під дюжиною псевдонімів і все одно, можна сказати, не встигали за попитом. Чим брудніше, тим краще. Ви почитайте якось одну з них. Чистісінький бруд.
— Неодмінно,— пообіцяла Мерсер.
— Прошу, краще не треба,— втрутилася Лі.— Ви для цього надто розумні. Мені дуже подобається, як ви пишете.
Зворушена Мерсер тихо промовила:
— Дякую.
— А потім ми зменшили оберти,— продовжувала Майра.— Одна навіжена курва з півночі двічі подала на нас позов зі звинуваченням у плагіаті. Але то була нісенітниця! Наше лайно було на порядок краще за її лайно, проте наші адвокати занервували й змусили нас піти на досудове врегулювання. Це призвело до великого скандалу з нашим видавцем, а потім і з агенткою — і загалом вибило нас із колії. Ми примудрилися здобути репутацію шахрайок, принаймні я. Лі дуже вдало ховалася за моєю спиною, і бруду на неї не налипло. Її літературна репутація, якщо така є, досі незаплямована.
— Ну Майро...
— То ви припинили писати?— поцікавилася Мерсер.
— Скажімо так: я значно збавила темп. Грошей на рахунку в мене вистачає, а до того ж деякі зі старих книжок досі непогано продаються.