Острів Каміно

— Позитивний?

— О, ми Брюса обожнюємо,— запевнила Майра.— Його книгарня — найкрутіша в країні, і він дуже любить письменників. Багато років тому, ще до нашого переїзду сюди, коли я багато писала й друкувалася, він запросив мене влаштувати автограф-сесію в його магазині. Для серйозних книгарень дещо незвично запрошувати авторок любовних романів, але Брюса це не бентежило. Ми влаштували розкішну подію, продали чимало книжок, напилися дешевим шампанським — магазин був відкритий до опівночі. Уявіть собі, він навіть влаштував автограф-сесію для Лі.

— Ну Майро...

— Так, так, і вона продала аж чотирнадцять книжок.

— П’ятнадцять,— поправила Лі.— Мій особистий рекорд.

— А мій рекорд — п’ять,— зізналася Мерсер.— І то було на найпершій моїй автограф-сесії. На другій продали чотири, а на третій — жодної. Після цього я зателефонувала в Нью-Йорк і скасувала тур.

— Отакої,— промовила Майра.— І після того ви на якийсь час покинули професійне письменництво?

— Авжеж. І якщо мені вдасться знов щось опублікувати, то жодних турів я не влаштовуватиму.

— А чому не приїхали сюди, в «Бей-Букс»?

— За планом мала приїхати, але психанула й усе скасувала.

— Треба було почати звідси. Брюс завжди вміє зібрати натовп. Та що казати: він і нам постійно дзвонить, що приїздить такий-то автор і що нам має сподобатися його чи її книжка. А це значить, що ми мусимо об’явитися на автограф-сесії й купити ту кляту книжку. І ми завжди ходимо!

— У нас уже ціла купа підписаних авторами книжок, і більшість із них ми навіть не розгортали,— додала Лі.

— А ви вже заходили в Брюсів магазин?— запитала Майра.

— Так, заглянула, коли йшла до вас. Там справді чудово.

— Авжеж — то справжній культурний оазис! Давайте зустрінемося там за обідом, і я познайомлю вас із Брюсом. Він вам сподобається, і можу вас запевнити: ви йому маєте припасти до душі. Він усіх письменників любить, але молоді й привабливі письменниці— то окрема тема.

— А він одружений?

— О, так. Його дружину звати Ноель, і зазвичай вона теж живе й працює тут. Цікавенька особа.

— Мені вона подобається, — заявила Лі так, ніби більшість людей мала протилежну думку.

— А чим вона займається?— поцікавилася Мерсер якомога невиннішим голосом.

— Торгує французьким антикваріатом поруч із Брюсовою книгарнею,— повідомила Майра.— Кому ще налити?

Мерсер і Лі ледве надпили свої напої. Майра попрямувала заново наповнити свою банку, і за нею ув’язалося принаймні три собаки. Лі запалила нову цигарку й звернулася до Мерсер:

— То розкажіть про роман, над яким ви зараз працюєте.

Мерсер зробила ковток теплого вина Шаблі й промовила:

— Пробачте, але не можу про нього говорити — це моє маленьке особисте правило. Терпіти не можу, коли письменники починають розповідати про свою роботу, а ви хіба ні?

— Ну, може, ви й маєте рацію. Я б залюбки поговорила про свою роботу, але Майра відмовляється слухати. Мені чомусь здається, що коли ти комусь іншому розповідаєш про свою роботу, це може спонукати тебе щось таки написати. А я от уже вісім років нічого написати не можу,— Лі хихикнула й зробила швидку затяжку.— Утім, Майра навряд чи з цим могла б допомогти. Я через неї майже боюся писати.

На мить Мерсер стало її шкода, і вона вже навіть думала висловити бажання стати волонтеркою-читачкою творінь Лі, проте вчасно згадала, як продиралася крізь її стражденну прозу. Майра шумно повернулася і, відіпхнувши ногою собаку, сіла на своє місце.

— І не забуваймо про вампірницю, Емі... як її там?

— Емі Слейтер,— послужливо підказала Лі.

— Точно. Оселилася тут років п’ять тому з чоловіком і кількома дітьми. Вона знайшла золоту жилу зі своєю серією про вампірів, привидів й інше таке лайно. Повний кошмар, але розходиться як гарячі пиріжки. Я навіть у періоди особистого творчого занепаду — а повірте, я написала чимало жахливих книжок, які й задумувалися жахливими,— легко б написала щось краще, ніж вона, навіть якби мене підвісили догори дриґом.

— Ну Майро... Емі— прекрасна людина.

— Ти весь час це говориш.

— А хтось іще є?— запитала Мерсер. З уже згаданих письменників половині дісталося по повній, і Мерсер весело було слухати їх відверті описи у виконанні Майри, а жодних незручностей вона не відчувала, адже в письменницьких колах зустрічі з випивкою, на яких можна перемити кісточки бідолашним колегам, були звичною практикою.

Господині будинку ненадовго задумалися й зробили по кілька ковтків. Потім Майра сказала:

— Є ще самвидавці: вони штампують свої опуси, викладають в інтернеті й називають себе письменниками. Можуть власним коштом надрукувати кілька примірників, а потім стирчати в книгарні, вмовляючи Брюса виставити їх у вітрині на видне місце. А тоді щодня заходять поцікавитися про гонорари. Страшна морока. У Брюса є стіл, де він виставляє весь цей самвидав, і хтось із його авторів неодмінно з ним скандалить, мовляв, він не туди, куди треба, поставив його книгу. Завдяки інтернету тепер будь-хто може назватися «опублікованим автором», ви ж знаєте?

— Авжеж,— відгукнулася Мерсер.— Коли я була викладачкою, мені частенько лишали на ґанку книги й рукописи, зазвичай разом із довгим листом про те, який геніальний їхній твір і як вони були би вдячні за схвальний відгук для обкладинки.