Українське письменство
- Автор: Зеров Микола
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 966-500-019-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
«Штабс-капитан Полянский стал уверять Варю, что Пушкин и в самом деле психолог, и в доказательство привел две строки из Лермонтова».
На казусі з гекзаметром Савченко і кінчить своє нещасливе плавання по водах римської літератури, пускаючись в історію загальноєвропейського відродження та псевдокласицизму. Полишимо ж його на цих шляхах у спокої і попробуймо зробити висновки.
I. Чи захитав Я. Савченко хоч трохи теорію Хвильового про азіатський ренесанс?.. Гадаємо, що ні.
З його «Апокаліпсою» сталося те, що буває з стоградусними спеками та циклонами, що їх провіщають метеорологічні бюлетені та дозвільні чутки і які страшними бувають лише здалеку. Оповістка газети віщувала нам теоретичну розвідку. Вийшла в світ невелика брошура, скомпонована нашвидкуруч із не зовсім погоджених між собою цитат і здатна тільки на те, щоб проілюструвати старе і справедливе твердження: «Чтобы судить об античности, требуется очень много знания», — інакше: …але читачі дозволять мені не кінчати речення.
II. Яку ціну має вісь «Азіатської апокаліпси» т. Я. Савченка — його думка, що античність не має нічого спільного з нашим світом? Чи вдалося авторові довести, що античність віджила свій вік — і «нехай мертві ховають мертвих»? Так само ні! Бо ж у історії культури немає нічого мертвого, крім того, що з самого початку було мертве. Коли ж т. Савченко хоче знайти якийсь образ, щоби конкретно уявити собі відношення античного мистецтва до сучасного і до майбутнього пролетарського, — то варт йому звернутися до прекрасної статті проф. Т. Ф. Зелінського «Цицерон в історії європейської культури». Ось що прочитає він там:
«Чи ж можна помирити і погодити з ідеєю проґресу уявлення, що ми залежимо від творів людей, які жили 2000 літ тому? Гадаю: так, коли ми не засвоюватимем неправильного розуміння поступу… Щодо мене, то я уявляю його собі на зразок одного з вищих і найшляхетніших представників рослинного царства — на зразок довговічного дуба чи ясеня, у якого єдиний колись паросток молодої лозинки зберігається до кінця, творячи найдавніший, найтриваліший і найближчий до серцевини шар тисячолітнього дерева»[158].
III. Чи ж може нам в майбутньому ще дати щось пильно засвоєна і глибоко простудійована антична культура? Безперечно, може.
Так думає не тільки Хвильовий, так думав Т. Ф. Зелінський, так думав Іннокентій Анненський, у якого теж була виразна ідея третього, нового відродження. Ці два видатні учені і тонкі перекладачі грецьких трагіків та римських ліриків знали, що «давній світ був не однодум, а многодум», і що коли романські народи в XIV віці взяли від нього його стилістику і утворили нові романські мови літературні, коли німецький світ у XVIII столітті взяв від нього методи наукової та філософічної думки і наслідком мав розвиток власної мислі теоретичної, — то єсть іще обдароване плем’я слов’янське, єдине, на думку Ніцше, «яке може ще обіцяти». Його зустріч з античною культурою, його оживлення її елементами буде початком третього великого відродження. «Античність іще не сказала свого останнього слова», — запевняв один. «Не внесет ли славянский темперамент новой и оригинальной черты в воскресающие гимны античности?» — запитував другий із видатних популяризаторів греко-римської старовини.
В зворушливому некролозі І. Анненського Т. Ф. Зелінський розповідає, як в них часом оживали надії на близькість цього ренесансу, як падали вони «в виду окружающей мглы», щоби згодом воскреснути знов. Як то повторяли вони один одному «месіаністичні зітхання Адріанової доби: «трава ростиме із наших щелеп, дорогий друже, а обіцяного відродження ще не буде», то знов починали вірити і ждати.
Багато років минуло з того часу, коли привид третього відродження повстав у думці тих вдумливих обсерваторів, виїмково талановитих педагогів і тонких поетів. Відмінилися люди, обставини, задачі. І от, з інакше сформульованими прагненнями сполучена, в інший ряд сподівань ув’язана, ця думка повстає знову в «Камо грядеши?» М. Хвильового. Молода класа пролетаріату на терені Східної Європи, творячи свою культуру, своє мистецтво, мусить засвоїти многовіковий досвід європейської творчості; в основу свого світовідчування вона мусить покласти життєрадісне світовідчування еллінське, — і тільки тоді розідме вона блискуче вогнище пролетарського ренесансу, протиставляючи його здобутки здобуткам старої Європи і зваблюючи до себе поневолені, експлуатовані народи Сходу.
158
Из жизни идей, т. IV. Возрожденцы, выпуск І, стр. 57, — Цицерон. Полное собрание речей, т. I. — СПб, 1901. — С. LVIII. Cicero im Wandel der Jahrhunderte. Leipzig—Berlin, 1908. — C. 339—340.