Українське письменство

Чотири роки пройшло з часу, як ці слова було сказано: не раз і не два вони повторялися на різних літературних виступах і вечірках. Кожний читач може приглянутися, чи робить що «неокласична» група на визначених нею стежках. І коли з читача обсерватор супокійний і об’єктивний, він зрозуміє все: і органічність цієї роботи на вкраїнському ґрунті під революційний час, і продиктованість її умовами українського життя, і суто українську генезу її, що ніякого місця не лишає ні Абраму Ефросу, ні іншим, з Загулової ласки, батькам українського «неокласицизму».

Ці формули (свої власні, не проказані з Москви) з’ясовують і те, чому неокласики не писали свого маніфесту (не організовувались і не кололись) і чому вони ніколи не заходжувались коло утворення «школи». Даючи повний простір один одному, вони ніколи не окреслювали спільної для всіх рамки; однаково перекладали і «залізні сонети» німецької робітничої поезії, і давніх римлян, і польських романтиків, і французьких унанімістів. Їм однакові гекзаметри і октави, чотиристопові ямби і свобідний вірш. От чому вони, всупереч авторитетному твердженню Загула, ніколи не підпишуться під § 2 маніфесту російських неокласиків, — не скажуть, що свою творчість вони «засновують на базі чистого класицизму»; от чому вони воліють свою назву «неокласики» брати в лапки, і вже, роауміється, ніколи не погодяться з Д. Загулом, що «мистецтво» існує «ради мистецтва» та що «класична література є альфа і омега всіх мистецьких досягнень». Неокласики гадають, що грецькі і римські автори можуть бути корисні в справі утворення «великого стилю», але вони ніколи не вважатимуть, що на давніх авторах їм світ завязано, і завжди проситимуть Д. Загула не одмовлятись від авторства блискучої формули «про альфу і омегу».