Українське письменство
- Автор: Зеров Микола
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 966-500-019-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
Я не торкаюсь інших впливів, щоб не зловживати уваги читача. Але гадаю, що безперечний зв’язок Рильського з гуртком «Української хати» та літературні інтереси інших товаришів вказують нам на якийсь кардинальний відрив від старосвітського українського народництва та його літературних позицій. Що ж до теоретичних поглядів на літературу, то вони вироблялися у групи в атмосфері боротьби межи концепціями «матеріалістичними» та «ідеалістичними», коли методи історичної та й історично-літературної науки поволі модифікувалися в залежності від ідей марксівського соціологізму. Все це визначило і літературні уподобання групи; в попереднім здобутку українського письменства у них були свої улюблені письменники: Франко (головно як поет), Леся Українка, почасти Коцюбинський та Кобилянська; Нечуй-Левицький та Панас Мирний видавалися дещо чужими, а поети з гуртка «Української хати» невиразними, а їх літературні досягнення нерішучими. Через російську поезію група на той час доходила до чужомовних джерел російського символізму та споріднених з ним явищ.
Цією лектурою та уподобаннями з’ясовується і відношення Филиповича, Рильського, Зерова до перших кроків українських символістів. Було те відношення, безперечно, прихильним. Хай наші символісти були літературно не міцні, нехай занадто схематичним було їх засвоєння російського символізму, — Загул і Я. Савченко, Слісаренко і Ярошенко були зустрінуті, як цікаве і потрібне з’явище. Хто тоді думав, що Загул і Савченко будуть остільки безхарактерні, що зречуться свого дальшого розвитку і зростання, зійдуть зі свого ґрунту і волітимуть усохнути, як поети, на жертву простолінійно сприйнятим «замовленням» часу.
Впливи символістів і символізму на наших неокласиках помітні ще й досі. В поезії Филиповича їх виявив у своїй вдумливій рецензії Ан. Лебедь («Ж. і р.», 1925 р.). В поезії Рильського їх знайти так само не тяжко; побіжно принотовані вони в моїй статті «Літературний шлях Максима Рильського» (збірка «До джерел»). Не минув «неокласиків» і російський акмеїзм: «Камень» О. Мандельштама, «Вечер» і «Четки» Ахматової, маніфест Городецького, як і гумільовські огляди російської поезії в «Аполлоні», безперечно, сприймалися їми. Стаття В. Жирмунського про поетів, «преодолевших символизм» («Р. мысль», 1916) слалася з їх власним вибором межи обома течіями. Коли ж у власній практиці «неокласиків», одначе, злилися в одній поточині і відгомони символічної техніки, і навіяння акмеїстичної манери, то це з’ясовується умовами літературного життя українського. В російській поезії акмеїст Городецький виступав проти символістів останнього періоду. У нас і символізм, і акмеїстична поетика, і футуризм Семенка, і навіть модерне рафінування народнопоетичної спадщини у Тичини виконували ту саму ролю. Всі вони з’явилися одночасно, всі вони були союзниками і мали спільний фронт проти кволих переспівів Олеся, проти культу Чупринчиної «музики вірша», проти атавістичних виявів доолесівської манери. Що це так, Загул може знайти численні докази в рецензіях «ЛНВ», «Шляху», «Книгаря» і інших видань.
Після всього цього нашому критикові, може, стане зрозумілий і прилюдний виступ неокласиків у червні 1922 р. Дозволю собі коротенько, всього в кількох словах, пригадати, як намічала тоді група свої задачі і план чергової роботи. Нам увижалося, що першим завданням нашим повинне бути ґрунтовне вивчення того, що є в українській літературі справжня вершина і наша хороша традиція (перш за все: Леся Українка і Франко), а в зв’язку з цим і деяка переоцінка багатьох поетичних репутацій; 2) треба засвоювати українській поезії, в міру сил і змоги, все, що є найпоказнішого в літературі всесвітній: 1917 рік і пробудження нових суспільних сил примушують поставити цю справу ширше, як коли-будь вона ставилася, і 3) на черзі повинне стати питання про підвищення літературної техніки. Таким чином, з погляду неокласицизму засуджувалась всяка старосвітчина українська і розперезаність. Засуджувався, напр., марксизм, коли він обмежувався, як у Загула, на цитатах із схематичного Фріче і не провадив до многолітньої роботи над перекладом класичних праць: засуджувався верлібр, коли він був стежкою до розслабленої і невпорядкованої прози. І навпаки, все, що єсть змагання до вищого ступеня, в принципі не заперечувалось: марксизм, коли він диктував широкі побудування наукові; прокладання нових стежок в художній прозі, і навіть верлібр, коли він справді вносить міцну синтаксу і є природне виявлення ритмічного відчуття автора.