Чвара королів

Джон бачив у її очах страх і вогонь. З білого горла там, де він вколов її кинджалом, цебеніла кров. «Раз пхнути, і справу скінчено», мовив він до себе. Стояв він так близько, що чув цибулю в її подиху. «Вона не старша за мене.» Щось у ній нагадало йому Ар’ю, хоча подібності до його сестри вона не мала жодної.

— Здаєшся? — спитав він, повертаючи кинджала. «А якщо не здасться, тоді що?»

— Здаюся. — Слова парували у холодному повітрі.

— Тоді ти наша полонянка. — Він прибрав вістря від м’якої шкіри на шиї.

— Кворин не казав брати у полон, — зазначив Вуж.

— Не брати теж не казав. — Джон відпустив волосся дівчини, і та відсахнулася назад, далі від них.

— Вона ж списниця. Баба-войовниця. — Вуж махнув на сокиру з довгим держаком, що лежала коло її хутряної постелі. — Коли ти її схопив, вона вже тяглася до зброї. Дав би їй ще мить — і вона б тобі нею межи очі загилила.

— Але я їй не дав тієї миті. — Джон відкинув сокиру ногою подалі від дівчини. — Чи маєш ти ім’я?

— Ігритта. — Рукою вона потерла шию і втупилася у кров на долоні.

Вклавши кинджала до піхв, він висмикнув Пазура з тіла вбитого ним чоловіка.

— Ти моя полонянка, Ігритто.

— Я своє ім’я сказала.

— Мене звати Джон Сніговій.

Вона зіщулилася.

— Зле ім’я.

— Байстрюцьке, — відповів він. — Моїм батьком був князь Едард Старк, господар на Зимосічі.

Дівчина сторожко роздивилася його, а Вуж уїдливо гигикнув.

— Це бранці мають розповідати нам всякі речі. Ти часом не забув?

Розвідник встромив у вогонь довгу гілку.

— Не те що б вони дуже хотіли. Знав я дичаків, які відкушували собі язики, щоб не відповідати на питання.

Коли гілка з одного кінця весело запалала, він зробив два кроки і жбурнув її через пересув. Гілка полетіла, обертаючись, крізь ніч, а потім зникла з виду.

— Ви б спалили тих, кого убили, — мовила Ігритта.

— Для них треба більше багаття, а більше багаття яскравіше горить.

Вуж обернувся, видивляючись у темному просторі якоїсь іскри світла.

— Тут неподалік ще є дичаки, га?

— Спаліть їх, — повторила дівчина уперто, — бо інакше знову дійде до мечів.

Джон згадав мертвого Отора та холодні чорні руки.

— Може, треба зробити, як вона каже.

— Є інші способи.

Вуж став на коліна біля убитого ним чоловіка, зняв з того кожуха, чоботи, пас, свитку, а тоді підважив тіло на одне худе плече, потяг до краю урвища і скинув туди з рвучким стогоном. Через якусь мить знизу почулося важке мокре «ляп!», а розвідник вже роздягнув друге тіло і волочив його за руки. Джон ухопив ноги, й разом вони жбурнули покійника у морок ночі.

Ігритта дивилася і нічого не казала. Вона була старша, ніж Джонові спершу здалося — може, років зо двадцять, але для свого віку невеличка, кривонога, кругловида, з маленькими руками та приплюснутим кирпатим носом. Розкошлана шапка рудого волосся витикалася на всі боки. Зігнувшись і сидячи, вона здавалася пухкою, але то були шари хутра, вовни та шкіри. Напевне, під ними ховалося щось таке ж кощаве, як Ар’я.