Чвара королів
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Серия: A Song of Ice and Fire #2
- Год: 1998
- Язык: украинский
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чвара королів». Краткое содержание книги:
Особистий, незалежний, експериментальний перекладацький проект з елементами літературної адаптації. При передачі ряду імен, назв, термінів державності та побуту застосовуються українські та східноєвропейські старожитності з метою творчо відтворити живу авторську атмосферу вигаданого середньовічного світу.
До паперових книжкових видань цей переклад жодного стосунку не має, створений задля власної втіхи.
Переклад-адаптація В.Бродового: жовтень 2012—серпень 2013 рр.
Перша редакція: 3 вересня 2013 р.
Він не голився, відколи вийшов з Кулака Першолюдей. Волосся на губі скоро затверділо на морозі. За дві години від початку підйому вітер став такий лютий, що Джон ледве чіплявся за скелю, ховаючи голову і молячись, щоб його не здмухнуло з гори. «Крок, ще крок», знову почав він, коли порив трохи згас. «Крок, ще крок, я не впаду.»
Скоро вони вже залізли вже так високо, що вниз краще було не дивитися. Одначе там не було нічого, крім роззявленої чорної безодні. А нагорі — нічого, крім місяця та зірок.
— Гора — твоя мати, — казав йому Вуж за кілька днів до того під час легшого підйому. — Приліпися до неї, притисни обличчя до її цицьки, і вона тебе не скине.
Джон ще тоді пожартував, що завжди хотів знати, хто була його мати, але не сподівався знайти її у Мерзляках. Тепер йому вже було не до жартів. «Крок, ще крок», думав він, чіпляючись якомога сильніше.
Вузька стежка раптом скінчилася. Зі схилу гори витикалася величезна брила чорного граніту. Після яскравого місячного сяйва її тінь нагадувала якусь печеру, в якій губилося всяке світло.
— Тут прямо вгору, — мовив розвідник тихо. — Треба видертися вище них.
Він зняв рукавиці, запхав їх за пас, зав’язав кінець мотузки навколо свого стану, а другий — навколо Джонового.
— Іди за мною, коли мотузка натягнеться.
Розвідник чекати відповіді не став, а рушив відразу, чіпляючись пальцями та перебираючи ногами так швидко, що Джон ледве повірив очам. Довга мотузка розмотувалася поволі. Джон роздивлявся Вужа і примічав, як той рухається, де знаходить зачіпки для рук. Коли розмоталося останнє кільце конопляної мотузки, він зняв власні рукавиці й поліз слідом, хоча значно повільніше.
Вуж зашморгнув мотузку навколо гладкого кам’яного шпилю, на якому чекав. Коли Джон його досяг, він скинув зашморг і поліз далі. Цього разу зручного місця біля кінця припони не знайшлося. Вуж узяв обмотаного повстю молотка і забив сталеву шпичку в тріщину каменю кількома легенькими ударами. Звук, начебто тихий та придушений, відлунював на камені так гучно, що Джон щулився з кожним ударом, певний, що дичаки чують його не гірше. Коли шпичка вже надійно сиділа у камені, Вуж прив’язав до неї мотузку, і Джон рушив слідом. «Смокчи цицьку матері-гори», нагадав він собі. «Униз не дивися. Тримай свою вагу над ногами. Не дивись униз. Дивись на скелю під собою. Осьде добра зачіпка для руки. Ні, униз не дивися. Перепочити можна на отому приступку, тільки б долізти до нього. Ні, не дивися униз, ніколи.»
Одного разу його нога ковзнула, коли він переніс на неї вагу. Серце завмерло у грудях, але боги зглянулися, і Джон не впав. Він відчував, як холод всотується з каменів йому в пальці, але вдягати рукавиці не смів, бо рукавиці обов’язково б ковзнули. Хай як щільно вони сидять, а все ж тканина та хутро рухаються між каменем та шкірою. Тут, на височині, один зайвий рух міг стати його кінцем. Обпечена рука почала терпнути, а скоро й боліти. Потім Джон ще й зірвав нігтя на великому пальці, після чого усюди на камені залишав криваві ляпки. «Хоч би зберегти всі пальці, поки дістанешся місця.»
Вгору, вгору, знову вгору. Чорні тіні на освітленій місяцем скельній стіні. Будь-хто на дні пересуву побачив би їх залюбки, але гора ховала їх від дичаків при вогні. Тепер вже близько — Джон відчував. Та навіть зараз думав не про ворогів, що чекали попереду, нічого не відаючи, а про свого брата у Зимосічі. Бран колись так любив лазити. «От би мені хоч десяту частину його мужності.»
На двох третинах шляху стіну розділяла крива морозна тріщина. Вуж простяг донизу руку, щоб допомогти Джонові вилізти нагору. Він знову вдяг рукавиці, і Джон зробив те саме. Розвідник майнув головою вліво, і вони обоє проповзли вздовж кам’яної полиці сажнів сто п’ятдесят, аж доки не побачили тьмяно-жовте сяйво з-під краю стрімчака.
Дичаки склали собі сторожове вогнище у мілкій западині над найвужчим місцем пересуву. Спереду в них було урвище, ззаду — суцільна скеля, яка дещо берегла від вітру. Але вона ж і дозволила чорним братчикам підповзти на череві на відстань у кілька стоп і глянути згори на людей, яких вони прийшли вбити.
Один спав, згорнувшись клубком і сховавшись під великою купою шкур. Джон бачив тільки його волосся — яскраво-руде при світлі вогнища. Другий сидів близько до вогню, підкидав до нього гілки та сучки, бурчав на вітер. Третій спостерігав за пересувом, хоча мало що міг там бачити — хіба що велетенське море темряви, оточене сніжними схилами гір. Ріг мав при собі саме спостерігач.