Чвара королів

— І тоді син убив батька, — мовив Джон.

— Еге ж, — погодилася Ігритта, — але боги ненавидять убивць родичів, навіть коли ті самі не відають, кого вбивають. Коли князь Старк повернувся з битви, і його мати побачила голову Баеля на списі, то з горя викинулася з башти. Син її недовго пережив матір — один з його підданих панів здер з нього шкіру і зробив собі корзно.

— Твій Баель все набрехав, — відповів Джон, тепер уже певний.

— Е ні, — заперечила Ігритта, — просто бардівська правда — вона інша, ніж твоя і моя. Та й взагалі: ти просив казку, ось тобі казка.

Вона відвернулася, заплющила очі й, здавалося, заснула.

Світанок і Кворин Піврукий нагодилися разом. Чорні камені перетворилися на сірі, східне небо полиловіло, і Вуж побачив унизу розвідників, що пробиралися нагору. Джон збудив полонянку і тримав її за лікоть, поки сходив зустрічати братів. На щастя, з гори вів інший шлях — на північний захід, і значно пологішими стежками, ніж та, якою вони потрапили нагору. Разом вони чекали у вузькій ущелині, доки не з’явилися чорні братчики з бахмутами у поводі. Привид ринув уперед, щойно їх винюхав. Джон сів навпочіпки, дав лютововкові зімкнути щелепи на зап’ястку, потягати руку туди й сюди. Це була така гра, в яку вони часто і звично гралися. Але зиркнувши вгору, він побачив, що Ігритта вибалушила на них обох великі побіліли очі, схожі на курячі яйця.

Кворин Піврукий не сказав нічого, коли помітив полонянку.

— Там було троє, — повідомив Вуж. І більше ані слова.

— Ми проминули двох, — відповів Міляк, — або те, що від них лишили коти.

Він окинув дівчину кислим поглядом, підозріливо кривлячись.

— Вона здалася, — мовив Джон, бо відчував, що це важливо.

Обличчя Кворина нічого не виражало.

— Ти знаєш, хто я такий?

— Кворин Піврукий. — Проти нього дівчина виглядала малим дитям, але дивилася зухвало.

— Скажи-но мені чесно. Якби я втрапив до рук твоїх людей і здався, то який би зиск з того мав?

— Повільнішу смерть, ніж деінде.

Здоровань-розвідник зиркнув на Джона.

— Ми не маємо чим її годувати. І не можемо гаяти людину, щоб її стерегти.

— Шлях перед нами небезпечний і без неї, — додав Джура Долобрід. — Один крик, коли потрібно сидіти тихо, і ми всі приречені.

Міляк витяг кинджала.

— Та нічого, один сталевий цілунок — і замовкне навіки.

Джонові всохла горлянка. Він безпорадно роздивлявся братчиків.

— Вона здалася мені в полон.

— Тому саме ти й мусиш зробити те, що треба, — мовив Кворин Піврукий. — Ти від крові Зимосічі й братчик Нічної Варти.

Він зиркнув на решту загону.

— Ходімо, браття. Лишимо його самого. Справа піде легше, якщо ми не дивитимемося.

Кворин повів розвідників крутою звивистою стежкою в напрямі блідого рожевого сонця, що виткнулося крізь гірську западину. За якийсь час поруч з дичацькою дівчиною лишилися тільки Джон та Привид.