Літа зрілості короля Генріха IV

Він і справді думав тільки про чуму. Він сподівався припинити її за допомогою повітря й вогню — двох очисних стихій. У Луврському палаці він наказав повідчиняти всі вікна; повсюди палили ялівець. Ялівцеві дрова, що дають міцний запах, він наказав рубати в лісах і використовувати для знезараження людних міських кварталів. Але особливо дбав король про те, щоб перетнути шляхи заразі. А ті шляхи, як він гадав, вели з-за Рейну. В Німеччині панував безлад, якого поки що не називали війною. А зараза була провісницею інших лих, які ще мала пустити у світ ця країна. Але ж у Лотарінгії, недалеко від кордону, живе Катрін!

Герцогиня де Бар, її високість сестра короля, його люба Катрін, — це ж він сам силоміць віддав її туди заміж. Може, справді в ньому живе прокляття? Ет, ці зухвалі балачки гідні тільки зневаги. А що робиться з праведними? Ходять процесіями по вулицях, заклинають усіх святих, скиглять похоронні молитви — і серед них-таки щоразу падає то одне, то друге: його вхопила зараза. Ні, моровиця — не прокляття й не кара, її підтримують темнота й страх. Не бійся! Катрін, ти ж не боїшся? Дивись, твій брат, що за своє життя заподіяв тобі так багато кривди, тепер посилає по тебе кінного гінця, бо при мені тобі буде найбезпечніше.

Він почав шукати такого гінця, якого вона послухалась би. І знайшов — свого родича, молодого Конде[107]. Принц був мовчазний вдачею — принаймні тоді він показував себе таким. То згодом він ще наробить багато галасу. А досі він був сумний і терплячий, від короля отримував скромну пенсію, за яку був вдячний, а сам не мав нічого. Він був син того самого кузена, що колись пробував випередити Анрі на шляху до трону, а потім помер, отруєний, як гадали всі, принцесою — власною дружиною. Вона ніколи не призналась у цьому. Її арешт і звинувачення належать до іншої доби. А тепер вона живе при дворі; в кожного своє минуле. Лишилось те, що її син багато мовчить і не дає заглянути собі в душу. Анрі сказав йому:

— Привези мені сестру. Тільки коли по неї поїдеш ти, вона зрозуміє, як дуже мені це потрібне.

Конде поїхав, а брата опав гнітючий неспокій. «Хоч би вона була вже в моїх обіймах! Замало щастя зазнала вона через мене, замало щастя. Вклонитися перед моїм парадним ліжком — ото й була вся її гордість; а хіба ж це може бути метою? Тільки ми двоє, ми єдині пам'ятаємо, що в нас були дитячі очі, юні мрії і що найпотаємніші глибини наших дум заповнювало кохання. Катрін, твоє кохання я тобі врешті заборонив і змусив тебе від'їхати геть із чоловіком, який для тебе ніщо; і тоді тебе вже стомило життя. Ти вже була віддана смерті, і я мав би не підпускати тебе! Я мав би не відпускати тебе, що ж я наробив!»