Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
Насправді в Західній Європі почалося те, що в народі дістало назву «стагфляція»: інфляція цін та зарплат й водночас економічне уповільнення. Сьогодні це поєднання вже не здається таким дивним, як його сприймали сучасники. До 1970 року велика хвиля руху надлишкової сільської робочої сили до виробничої міської промисловості в Європі завершилася; не стало «ніші», яку можна було зайняти, а темпи виробництва почали невблаганно падати. Відсутність безробіття в провідних промислових економіках Європи та економіках, орієнтованих на сферу послуг, досі була нормою: навіть у 1971 році рівень безробіття у Великій Британії становив 3,6%, у Франції — тільки 2,6%. Це означало, що організовані робітники, які звикли вести переговори з позиції сили, тепер залишалися сам на сам із працедавцями, чиї високі прибутки починали знижуватись.
Посилаючись на підвищений рівень інфляції з 1971 року, представники робітників тепер вимагали більших зарплат й інших видів компенсації, тоді як економіка, уже навіть до кризи 1973 року, виявляла ознаки виснаження. Реальні зарплати почали випереджати зростання продуктивності, прибутки скорочувалися, нові інвестиції перестали надходити. Надлишкові спроможності, породжені активними післявоєнними інвестиційними стратегіями, могли бути збалансовані лише інфляцією або безробіттям. Завдяки кризі на Близькому Сході європейці отримали і те, і те.
Через контраст із нещодавнім минулим депресія 1970-х років здавалася ще гіршою, ніж була насправді. За історичними стандартами, рівень зростання щорічних ВВП у країнах Західної Європи впродовж 1970-х років був не такий уже й низький. Він коливався між 1,5% у Великій Британії до 4,9% в Норвегії, що, відповідно, свідчило про значне покращення порівняно зі щорічним зростанням у Франції, Німеччині та Великій Британії на рівні 1,3% в 1913–1950 роках. Але ці цифри разюче відрізнялися від зовсім нещодавніх показників: з 1950 по 1973 рік щорічне зростання у Франції становило 5%, темпи зростання Західної Німеччини сягали майже 6%, і навіть Британія щороку втримувала рівень зростання в понад 3%. Незвичайними були не так 1970-ті роки, як 1950-ті та 1960-ті[339].
Проте наслідки були цілком відчутними і ще глибшими через посилення експортної конкуренції з новими промисловими державами в Азії і ще дорожчим імпортом, позаяк товари (і не тільки нафта) виросли в ціні. Рівень безробіття почав зростати — повільно, але невблаганно. Під кінець десятиліття у Франції понад 7% робочої сили не мали роботи; в Італії — 8%; у Великій Британії — 9%. У деяких країнах, приміром у Бельгії та Данії, рівень безробіття в 1970-х та на початку 1980-х зрівнявся із 1930-ми, а у Франції та Італії ситуація була ще гірша.
Одним із негайних наслідків економічного занепаду стало погіршення ставлення до будь-яких «закордонних» працівників. Якщо офіційні показники безробіття в Західній Німеччині (які в 1970 році були близькі до нуля) і не перевищували 8% робочої сили, попри зниження попиту на промислові товари, то лише тому, що більшість безробітних працівників у Німеччині не були німцями, і, відповідно, їх охоплювала офіційна статистика. Коли, наприклад, Audi та BMW масово звільняли своїх працівників у 1974 та 1975 роках, першими на вихід були «працівники-іноземці»; чотири з п’яти працівників BMW, які втратили роботу, не були німецькими громадянами. У 1975 році Федеративна Республіка назавжди закрила свої агенції з найму в Північній Африці, Португалії, Іспанії та Югославії. У звіті федеральної комісії 1977 року позицію уряду визначав «базовий принцип № 1»: «Німеччина — не країна іммігрантів. Німеччина — це місце проживання іноземців, які пізніше добровільно повернуться додому». Через шість років федеральний парламент ухвалив закон «Про сприяння готовності працівників-іноземців до репатріації».
Добровільно чи ні, багато з них справді повернулися «додому». У 1975 році 290 тисяч працівників-іммігрантів і їхніх сімей виїхали із Західної Німеччини до Туреччини, Югославії, Греції та Італії. Того самого року 200 тисяч іспанців повернулися до Іспанії в пошуках роботи; італійських репатріантів уперше за пам’яті сучасників було більше, ніж емігрантів, — так само як упродовж короткого часу в Греції та Португалії. До середини 1970-х років майже третина мільйона емігрантів з Югославії мусила повернутися на Балкани, де їхні перспективи знайти роботу були не кращі, ніж у Німеччині чи Франції. Північноєвропейська криза ринку праці поширювалася і на Середземномор’я. Тим часом Франція встановила суворі обмеження на імміграцію з Алжиру та її колишніх африканських колоній, а Сполучене Королівство визначило ще менші квоти для охочих іммігрувати з Індійського субконтиненту.
339
Звичайно, середній показник — це лише середній показник. В особливо депресивний 1976 рік, коли безробіття в Британії вперше після війни охопило понад один мільйон осіб, а щорічна інфляція сягнула 25%, темпи зростання всюди впали — в Італії національна економіка навіть скоротилася вперше після війни.