Після війни. Історія Європи від 1945 року

Шахтарі та сталевари були найвідомішими і, мабуть, найбільш відчайдушними з тогочасних організованих страйкарів, проте не найбільш войовничими. Зменшення кількості працівників у давніх галузях промисловості змінило розстановку сил у профспілкових рухах на користь спілок сфери обслуговування, представництво яких дедалі розширювалося. В Італії, навіть коли давніші промислові організації, очолювані комуністами, втрачали членів, у спілках учителів та держслужбовців зростала і кількість членів, і їхній бойовий дух. Давні спілки виявляли мало співчуття до безробітних: більшість понад усе переймалася тим, щоб зберегти робочі місця (а відповідно, власний вплив), й уникала прямих конфліктів. Саме напористі спілки працівників сфери обслуговування — Force Ouvrière у Франції, NALGO, NUPE та ASTMS у Британії[340] — завзято стали на захист молодих і безробітних.

Зіштовхнувшись із безпрецедентною навалою вимог щодо безпеки робочих місць і зарплат, європейські керманичі спочатку вдалися до перевірених старих рецептів. Із впливовими спілками в Британії та Франції були погоджені інфляційні зарплатні схеми; в Італії в 1975 році запровадили систему переіндексації зарплат відповідно до цін за єдиною ставкою — Scala Mobile. Занепалі галузі промисловості, особливо сталеву, узяла під свою опіку держава, подібно до першої хвилі повоєнних націоналізацій: у Великій Британії «Сталевий план» 1977 року врятував галузь від банкрутства, картелізувавши її цінову структуру та, по суті, скасувавши цінову конкуренцію на внутрішньому ринку; у Франції збанкрутілі сталеливарні комбінати Лотарингії та промисловий центр країни перегрупували в конгломерати, якими керувала держава і які дотували з Парижа. У Західній Німеччині федеральний уряд заохочував радше приватні укрупнення, аніж державний контроль, але це призвело до аналогічної картелізації. До середини 1970-х років один холдинг, Ruhrkohle AG, контролював 95% видобутку вугілля в Рурському регіоні.

Те, що залишилося від національної текстильної промисловості у Франції та Британії, зберігали заради робочих місць, які вони забезпечували в депресивних регіонах завдяки значним прямим робочим субсидіям (працедавцям платили за те, щоб вони тримали працівників, які не були їм потрібні) та запобіжним заходам проти імпорту з країн третього світу. У Федеративній Республіці боннський уряд зобов’язався виплатити 80% вартості зарплат промислових робітників, яких перевели на неповний день. Шведський уряд вливав кошти в збиткові, але політично значущі верфі.