Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Одне слово, хто з них в Україні тоді працював на Росію, можна легко судити не лише за документованими виступами у пресі або на з’їздах, але й простежуючи за подальшою долею цих людей. За тим, кого з них не вбили потім. Бо Росія ніколи й нікому нічого не вибачала. На превеликий жаль, ми тут матимемо, так би мовити, – тільки нижню межу всього цього багатства. Бо московська катівська більшовичня мала звичку часом таємно розправлятися й зі своїми найвідданішими служаками.
А загалом, як бачимо, українські поля, іще перед війною та революціею, – були рясно захаращені бур’янами російського імперського «соціалізму».
Так стояли тоді справи з ґрунтовним питанням – українською незалежністю. Але були ще два питання, подальшого ступеню важливості: про землю та про армію.
Борці проти «передчасного самостійництва» (як от Винниченко або Мартос), видно, кепсько розрахували були свої сили, бо їх уже не вистачило на те, щоб поховати питання про земельну реформу. А може зробила свою справу гризня поміж тими, хто завжди розумів потреби народу – ліпше від самого народу: есерами та соціал–демократами (нагадаємо, на всякий випадок, що останніх на північ від Курска називали вже більшовиками). Тому, що були прийняті вельми проґресивні рішення, які відповідали бажанням селян. А саме, що землю оголошено загально–народною власністю та створено з неї загальноукраїнський земельний фонд, яким мав керувати Український Сейм (парламент). Щоправда – за затвердженням Всеросійських Установчих Зборів.
Важливою була й настанова самостійників – «земля тому, хто її обробляє». До цього були проголошені народною власністю надра та природні ресурси країни: все передавалося у державний фонд без жодного викупу. «Автономністи», схоже не добачали, що все це є радше компетенція суверенної держави.
Військові питання – теж, зовсім особлива частина визвольних змагань. Раніше від Селянського з’їзду, на початку травня, відбувся в Києві ж І Український Військовий З’їзд, що зібрав десь 900 делегатів від майже мільйона українських вояків у складі російського війська. Він затвердив УЦР єдиним орґаном державної влади в Україні та вимагав від тимчасового уряду негайного акту про автономію України; хоч так і не домігся.
Найбільша полеміка спалахнула з приводу обрання голови з’їзду, на що претендували як Микола Міхновський, так і Симон Петлюра. Обох добре знали у військових колах, та… Петлюрі дещо заважала його минула соціалістична репутація, а проти націоналіста Міхновського виступив В. Винниченко. Як завжди, ретельно відробляючи своє на користь більшовиків. Він вдався до тiєї ж дешівки та демагогії, яку потім, на Селянському з’їзді, повторюватиме за ним Б. Мартос.
Мовляв, що ви! – не наша людина – «пан» та «має маєток», та ба, – і це ще не все. Бо він, бачите, іще хоче «завести старі порядки, панщину»… Людина без честі та совісті? – так, на жаль. Демагог? – безумовно; за фахом, так би мовити. Але ж, на той час і демагогія в Україні, – мала великий вплив на маси, шкода. Поготів, більшовичня взагалі не мала за душею нічого, крім демагогії; а – перемагала, і совісних, і розумних.
Згоди досягти не вдалося та зійшлися на компромісі, – обрали колективну президію. А Петлюрі прийшлося задовольнитись посадою голови уформованого з’їздом Українського Генерального Військового Комітету, що було значно важливіше. З’їзд установив принципи орґанізації української армії та проголосив право України на Чорноморський флот; в цьому пішов далі від сучасних незалежників.
Було вислано також делегацію до Пєтроґрада у складі десятка осіб на чолі з Винниченком, який був уже на той час заступником голови УЦР. Однак, не дивлячись на це (а, можливо, й завдяки цьому) делегація хутко повернулася зі столиці, потягнувши повного гарбуза. Ні старі «соглашатєлі» – тимчасовики при владі, ні претенденти на їх владу – Совєт Рабочіх, Крєстьянскіх і Солдатскіх Дєпутатов, – про жодну там автономію й чути не бажали.