Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
— Добре, синочку, молися. Мені якраз треба дещо тут порозставляти. Я тобі не заважатиму?
— Ні, - промовив швидко Зорій і, не чекаючи, коли служка почне щось робити, пройшов у самісінький куток під ікону, став на коліна, нахилив голову і став молитися.
Богдан Зорій молився ревно, як не молився ніколи в житті. Він просив Діву Марію, Ісуса Христа, всіх святих, яких пам’ятав, щоб Вони зупинили його Янголятко й не дали помститися його Любові. Богдан Данилович хрестився, плакав, бив поклони, знову хрестився і знову плакав.
Скільки б іще тривала ця Велика Молитва звичайного грішника, коли б не тітка. Вона підійшла до Богдана, поклала руку на його плече й тихо промовила:
— Подивися на ікону і прислухайся. Хіба ти не чуєш?
Богдан підняв голову і глянув на лик святої. Мати Ісуса дивилася кудись повз Зорія, і він не помітив у її погляді жодних змін. Але Богданові здалося, що навкруги наче все загуло, загриміло й почулися невідомо звідки слова, буцім узяті з Біблії:
«Тобі проститься, тільки якщо ти візьмеш усі провини інших, за кого відповідальний, на себе. Не одного чи однієї, а всіх. За всіх вважатимешся винним саме ти. Ніхто більше
— тільки ти. Чи готовий ти відповідати за все і всіх перед Богом?»
— Так, так, так, — насилу стримався, щоб не закричати, Зорій.
І знову, наче з небес:
«Її прощаю! Вона варта того, ти — ні! Але через неї прощаю й тебе!»
Глава завершальна, найкоротша
1
Ні, з нього, напевно, досить. Він усе, що тільки міг, зробив. Зробив найголовніше у своєму житті — спробував привести до влади нормальних, чесних, порядних людей. Принаймні досі він їх такими знає. І не хочеться йому бути свідком того, як вони, ті його чесні люди, почнуть змінюватися. Мімікрія — штука заразна. Тим більше, що Зорій упевнений: уже до штурму владної вершини, готуючи відповідні атрибути й спорядження, приміряються інші…
Ще ніхто з його справжніх соратників не знає, що Богдан Данилович, який щойно вийшов з будинку СБУ, вже здав в управління кадрів своє службове посвідчення. Хоча, можливо, зробив він це зарано. Ще ж не узаконено зміну влади. І ті, які вже готові господарювати в нових кабінетах, і ті, які їх ще не встигли звільнити, вірять, що очікувані зміни найближчим часом стануться.
Богдан Зорій, як і всі його соратники й друзі, не знали, що їх чекає попереду. Ще по-справжньому люди не дізналися про ганьбу й приниження (мабуть, усе-таки заслужені) їхнього Президента, який так упевнено й безкарно зі своїми сателітами знущався з народу і грабував країну.
Україна тільки-но стала свідком і учасником хвилі гніву, яка, здавалося, знесе все те опіння, зародить надію у цілої нації на справедливість і покарання винних у тих нещастях, які пережив за багато десятиліть цей убогий і загнаний, цей мужній і все-таки щасливий народ. І Україна ще не знала, що багатьом її надіям так і не судилося збутися…
Богдан Данилович із сумом подивився на будинок, темний фасад якого нещодавно намагалися перефарбувати в світліший колір. Більше того, його хотіли зробити білим.
Але фарба не вдалася. Мурований монстр на Володимирській, 33 навіть після перефарбування так і залишився стояти сірим.
2
Зорій дивився з вікна квартири на своє улюблене місто, найкраще місто в цілому світі. Київ розкинувся буйною зеленню на крутих пагорбах правого берега Славутича. І лише де-не-де між кучерявих заростей Дніпрових схилів незграбно й неприродно стирчали якісь химерні дахи сучасних висоток.
Богдан згадав останні роки свого життя, насичені подіями так, що подумати про самі події було ніколи. Але зараз — можна.
Так, Богдан вважав свою місію на Землі виконаною. Крім того, він помстився всім. Усім, хто хоч колись його серйозно скривдив.
Він — вільний. Теорія помсти доведена — за все треба відповідати.
Якби тільки хто знав, яке це солодке слово — помста…
…Кілька разів поспіль теленькнув дзвінок вхідних дверей. Богдан, ще перебуваючи в ліричній задумі, не спитавши «хто там», відчинив. На порозі стояв сивий чоловік років шістдесяти-шістдесяти п’яти у військовій формі генерала. У руках він тримав картуз. Видно було, як генерал ним щось прикриває.
— Хто ви й кому зобов’язаний візитом такої поважної особи? — без тіні іронії спокійно запитав Зорій.