Соло бунтівного полковника. Вершина

— Слухайте. «… «малоросійство» — ця ганебна хвороба українського характеру, переслідує нас, мстить нам. Завжди, у найтяжчу і відповідальну хвилину, знаходяться серед нас такі, що вважають за потрібне служити чужинцеві. Вважають за конче можливе схиляти перед кимось голову, розбиваючи собі чоло в лакейському пориві. Не можуть випростатися, стати вільними і гідними людьми, без страху перед якоюсь Москвою чи Польщею. Ці «малороси» перетворили нашу історію в плебейське животіння: в існування з ласки чужинця-займанця. Принижують себе самі, і встидаються свого українства, і валяються, плазують перед ворогом, лижучи його брудні чоботи, і отримують від цього якесь дивовижне задоволення: задоволення раба, настільки ж підлого, наскільки ницого». Це цитата з однієї цікавої книжки про історію націоналізму.

— Ти знаєш, Сашо, — Зорій зробив невеличку паузу, а потім додав: — гадаю, редактор має рацію. Я знаю особисто Наталю Костянтинівну: вона не лише досвідчений редактор, а й мудра людина. А щодо цитати… Нас і так є кому ганити, а тут ми самі себе брудом поливаємо. Нам насправді треба було б зеленку пити, щоб хоч трішки припекти вавки в голові, які не дають нашим мізкам працювати в потрібному напрямку. Хоча цитата, я тобі скажу, сильна. І багато в чому правдива. Коротше, вчиняй так, як вважаєш за потрібне. У будь-якому разі викинь слова про Москву і Польщу. Зараз — інші часи. Треба навпаки — шукати порозуміння і спільні точки дотику. Досить кивати на когось, треба на себе пильніше подивитися.

— Спасибі, Богдане Даниловичу, за пораду. Я подумаю. Що стосується нинішніх подій, то, якщо знадобиться моя допомога, — я готовий.

— Не сумніваюся. Дякую тобі за все, Сашко. До побачення.

Тільки-но Зорій поклав слухавку, як ожив мобільний.

— Богдане Даниловичу, — стривожений голос Яруги міг означати тільки єдине — щось трапилося, — Остапенко зник.

— Що значить «зник»?

— А так, зник. Немає ніде. Ті, кому доручено було… та ви ж знаєте, щойно доповіли: не можуть його знайти. Вчора пізно увечері як зайшов до свого будинку, так досі й не виходив. На службі теж немає.

— Можеш далі не пояснювати — все зрозуміло. Він використав підготовлений варіант, який має бути в кожного з таких… Що ж, будемо сподіватися, що наша тривога передчасна. Що ще нового?

— Працюємо за планом. Усі наші колеги не відходять від телевізорів. Коротше — бардак. Ніхто не знає, що робити. Мені навіть здається, що починається паніка. Треба щось робити.

— Скоро все буде, не переживай. Відслідковуй ситуацію і доповідай.

-Єсть!

Щойно Зорій вимкнув мобілку, вона знову завібрувала в руці. Богдан Данилович глянув на екран: висвітився напис «Симко П.».

— Слухаю, Петре.

— Здрастуй, Богдане! Є інформація від даішників: кілька хвилин тому біля одного з будинків у Царському селі на бульварі Лесі Українки вибухнув автомобіль. Яка марка і хто був у машині — встановлюється. Відомо тільки, що рознесло вщент, на друзки. У салоні хтось був, бо кругом валяються частини людського тіла. Можливо — людських тіл. За попередніми даними, зібраними від перехожих, на тому місці завжди паркувався твій начальник — Мирон Остапенко. Може, це його грохнули?