Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
Було страшенно боляче, було нестерпно гірко. Так ще не було ніколи. Не хотілося жити. Думав — не очуняти. Але… Вичухуєшся, вилазиш, викараскуєшся. Тільки завдяки їй, лише з однією мрією про неї живеш увесь цей час після того удару, після тієї ганьби й приниження. Заради неї терпиш ще й не такі випробовування долі. До яких зрештою звикаєш.
І ось цей час настав. Час, коли десятки років чекання, муки, болю обернулися на рай насолоди, на блаженні нескінченні миттєвості кейфу.
О, це незрівнянне відчуття — помста!
Навіть дрібна людинка від образи може стати великою. Вона може піднестися над собою. Образа — це стимул. Образа — це така рушійна сила вчинків. Різних вчинків. Можна все життя присвятити наближенню мети — помсти за образу. Помста! О!
Це така сила! А може розпочатися все з… образи…
Здається, Зорій забув, що він був не сам, що поруч сидів Крюк, а Богдан говорив наче сам із собою, буцім переконуючи саме себе в тому, про що говорив.
— Ти це з ким зараз розмовляв? — спитав Крюк, вражений монологом Зорія.
— З тобою.
— А мені здалося, що це все розказую я. Звичайно, так вишукано у мене не вийшло б, але можу підписатися під кожним словом, окрім…
— Окрім?.. — Зорій напружився, якось зібрався, очікуючи чогось такого, що може змінити його переконання, відшліфовані впродовж багатьох років і закарбовані в його мозку навічно.
— Окрім того, що помста — це сила. З деякого часу мені почало здаватися якраз навпаки. Бо іноді від помсти страждають не лише ті, на кого вона спрямована, а й інші люди, які жодного стосунку до твоїх проблем не мають. Як сказав хтось із мудрих (вибач, але і я дещо читав на своєму віку), помста — ненадійна зброя: цілишся в одну мішень, а влучаєш, як правило, в іншу.
Почувши ці слова свого побратима, Зорій чомусь згадав останні події, пов’язані з його сімейним життям: від того, що сталося у стосунках з дружиною, можуть постраждати близькі
й рідні їм обом з Надією люди, які ні сном, ні духом навіть не здогадуються про ті проблеми, які раптом (чи ж раптом?) виникли в подружжя Зоріїв. А Крюк, наче почувши внутрішні роздуми Богдана Даниловича, поставив у розмові на цю складну тему жирну «філософську» крапку.
— Мені здається, що напрошується ще один цікавий висновок: якщо ти твердо вирішив помститися, то пригадай, чи не було у твоєму житті епізодів, за які хтось може віддячити й тобі. Можливо, тоді твій твердий намір дещо пом’якшиться або взагалі щезне. Може, краще було б навчитися прощати? Ти пробачиш — і тебе простять. Ти прощати вмієш?
З
Прощати Богдан Данилович Зорій умів. Не відразу. У ньому ще довго могла грати образа. Він переживав, не знаходив собі місця. У його голові виникала безліч планів помсти. Ось він кидає викривальні слова просто в обличчя кривднику. Привселюдно. А ось він робить так, що кривдник сам приходить до нього й вибачається.
Планами помсти Богдан Данилович ні з ким не ділився. Оточення полковника могло лише помітити, як змінювався його настрій. Це було видно не з поведінки Зорія, а з обличчя. Воно ставало суворим, вилиці напружувалися, в очах згасав той добрий вогник, притаманний його блакитним очам, коли він був у доброму гуморі.
Ніхто не міг знати, з приводу чого нервувався чи злився Богдан Данилович. Здогадуватися могли. Але істинні причини він завжди ховав у собі. Саме це, як і решта його вад, що базувалися на нервовій нестриманості і психічній ранимості, роз’їдало зсередини, мучило його, спричиняло душевний і фізичний біль.
Ці муки, внутрішні монологи полишали не так швидко, як того хотілося Богдану. Він сам через це страждав. Але все мало витримати строк, як грип, що попри будь-які ліки все ж проходить свої стадії розвитку, як герпес, що теж має шлях від вранішньої появи відчуття чогось зайвого на губах до остаточного його зникнення. Жодні ліки не допомагають, а лише можуть пом’якшити плин хвороби.
Усе ж минав час, і біль кривди чи несправедливості відступав, залишаючи назавжди гіркий спомин про те, що сталося.