Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
— Слухаю, пане отамане! — гаркнув Вакулинський.
— Будь ласка, виявіть, хто бажає, і виставте з добровольців варту біля гвинтівок і ротного майна! Ви мене зрозуміли, пане сотнику Вакулинський?
— Зрозумів, пане залоговий отамане!
Аглая нишком потисла Парчевському руку. Від її лиця вдарило на нього жаром.
В казармі зчинився гармидер. Кілька офіцерів, що жили недалеко, на Київській вулиці, вже збирали свої манатки. Кілька інших розпитували Парчевського, чи не страшно буде зараз пройти до іншого кінця міста — на Новий План? Хтось гукав, що найкраще залишитися тут до ранку. Хтось бідкався, що він не місцевий і не може зразу ж побігти додому. Кілька вимагали не розпускати роти. Більшість стовпилася коло Парчевського, розпитуючи про деталі й подробиці новин. Парчевський відбріхувався, як умів. Він розповів, що французів два корпуси, що англійська ескадра з вісімнадцяти крейсерів і чотирьох дредноутів[494] і що з вагонного парку вже вирушили по десант ешелони-порожняки, отже, ждати їх треба не пізніше ранку. Полковник Соловйов у колі кількох кадрових штабс-капітанів чахкав, як паровоз, доводячи, що розходитися ніхто не має права, поки він не дістане відповідного наказу за номером, числом, підписами і відтиском державної печатки, — нехай німецької, нехай французької, англійської, зулуської чи «вашої Директорії» — йому однаково, один чорт.
Сотник Вакулинський підійшов до Парчевського і доповів, що добровільно до петлюрівської армії зголосилося сімнадцять старшин і караули біля гвинтівок та «огневого харчу», а також дозори довкола казарми він виставив з цих сімнадцятьох.
І саме в цю хвилину враз один за одним ударили чотири гарматні постріли. Всі змовкли й зірвалися з місць. Гарматні постріли знову вдарили — знову чотири, один за одним. Це було не далі чотирьох-п'яти кілометрів — з боку вокзалу.
— Рота! — розгублено скомандував Соловйов. Кілька прапорщиків вже бігли до козел по гвинтівки. Петлюрівські старшини біля козел взяли на руку.
Аглая схопила Парчевського за лікоть і потисла так, що він мало не зойкнув. Гарматні постріли били один за одним частіше й частіше, вони вже зливалися в один суціль, ний грім канонади. І лунко гуркотів панцир — то били пан цирники.
— Рота! Слухай мою команду! — зарепетував полковник Соловйов.
Тоді Парчевський плигнув на ліжко і підняв руку догори:
— Панове старшини! — гукнув він з усіх сил, перекриваючи загальний шарварок. — Ім'ям командування об'єднаними силами військ української Директорії — Симона Петлюри, французької армії — президента Річарда Пуанкаре[495] та морського десанту короля Англії, Георга Чотирнадцятого[496], я, комендант залоги, наказую: струнко!
Всі стихли і стали майже струнко. Директорія, Пуанкаре, король Георг! Гуркіт канонади ревів не перестаючи. Парчевський стояв блідий, рішучий. Аглая мило посміхалася до вишикуваного строю офіцерів навпроти неї. Вона ховала підборіддя в ніжне, розкішне боа. Парчевський стояв на ліжку, обома ногами на чиїйсь білій подушці, і посіпував литкою в елегантній лаковій халявці чобіт. Шпори побрязкували ніжно й стиха.
— Ось що, панове офіцери, — сказав він, — панцирники війська Директорії вже годину тому ввійшли до міста. Це воші пристрілюються навкруги. — Парчевський нахабно посміхнувся. — Розумієте? Треба ж дати довкола на села гасла, що влади гетьмана вже нема, потім — взагалі, розумієте, темно, ніч?.. Я мушу вертатися до свого поста. Прошу бути спокійно. Я обіцяю вам щогодини висилати кінного зв'язківця з пакетом — алюр три хрести. Але раджу вам, мої панове, лягати і спокійно спати.
Вже виходячи, Парчевський сказав Вакулинському:
— Пане сотнику, зброї не давайте нікому без мого розпорядження. Ви ж розумієте, зопалу хтось може… ну, ви мене розумієте! Якщо буде замах повалити владу Директорії з боку господ руських офіцерів — без жалю огонь!
— Слухаю, пане залоговий отамане!
— Маю честь!
Юзеф вдарив по конях, і ландо плигнуло з місця. Аглая від поштовху впала навзнак. Але вона й не збиралася зводитися. Регіт давив її.
— Пуанкаре… не Річард… а Раймонд! — захлиналася вона. — І чому король Георг — Чотирнадцятий?
Парчевський схилився до неї:
— Чорт же їх там розбере! Серйозно — Раймонд? — він сміявся беззвучно з дрібним нервовим тремтінням. — А королі, ще в гімназії вчили, Людовіки, Генріхи — неодмінно «надцяті»…
494
Дредноут — застаріла назва важких великих броньованих кораблів з далекобійною артилерією.
495
… президента Річарда Пуанкаре… — Йдеться про Раймона Пуанкаре (1860–1934) — президента Франції в 1913–1920 pp., який здійснював мілітаристську політику (за що був прозваний «Пуанкаре-війна»).
496
… короля Англії, Георга Чотирнадцятого… — Мається на увазі англійський король Георг V (1865–1936).