Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
Гурт довкола примовкнув, зніяковів.
— Стратег! — почервонів Шумейко. — Хлопці! Таж дівка правду каже! Теж мені зібралися вояки! Молодця! — Він поторсав Одуванчика за злиплі віхті. — Військовий стратег! Гей! Телеграфіст! Дзвони зараз монтеру Мотовенкові на електричну — нехай гасить світло біля депо, нехай дає повний парадний до аудиторії — як на спектакль! — Він вхопив Одуванчика за худенькі плічка й міцно притис. — Поб'ємо гетьмана, тебе до пролетарської академії генерального штабу студентом пошлем! Стоп! Що — готово?
Дрезина під'їхала, дві скриньки з динамітом стояли на передку.
— Смаліть! За десять хвилин щоб були там. За п'ятнадцять щоб усі чули, як воно бахне. Рвіть просто насип! Гетьманський поїзд щоб сюди ие пройшов. Або пропадайте самі! Смаліть!
Хлопці змахнули ручками, маховик рипнув, дрезина пішла.
— Яз вами! — враз вирвалася Одуванчик і вже вчепилася ззаду за поміст. Секунда — і вона плигнула на дрезину. Хлопці качали з усіх сил — один иавхил, другий впрост, один вгору, другий вниз — і чорним маятником дрезина зникла в рудому тумані.
— Ну й метка! — розсміявся Шумейко, — Це з твоїх?
— Очевидно! Вже після мене, мабуть. — Козубенко всміхнувся теж, і йому враз стало мило й затишно отут, в осінній мряці, в передранішнім тумані, на дощі. — Мале ще, — звернувся він до Шумейка, — її хрестили, як я вже до школи пішов…
— Хлопці! — гукнув Шумейко. — Хтось бувший солдат, фронтовик тут є?.. Га? Невже й жодного немає? Саме старе і мале?
Всі мовчали. Нарешті віддаля відгукнувся хтось.
— У японську війну під Мукденом я був… в ногу поранили!
— От-от! — зрадів Шумейко. — Шкандибай, старичок, сюди! Стрілочник Пономаренко, чи що?
— Атож, я…
— Приймай команду, Пономаренко! Наказуй приладнати штики. — Шумейко висмикнув штик і почав пригвинчувати його до гвинтівки. — В атаку поведеш. Галичан виб'ємо врукопашну: тільки спалахне світло, засліпить очі, а ми тут з темряви, як чорти…
— Екхе! — відкашлявся старий Пономаренко. — Екхе-кхе!.. — Він сплюнув набік і розгладив вуса на підборіддя вниз… — По приказу вищого начальства… — Він відкашлявся нарешті і хрипко закричав — Команду прийняв єфрейтор двісті другого приамурського його світлості графа Суворова полка Пономаренко Ісидор! — Потім він зразу притих і, поставивши долоні трубкою до вуст, зашипів праворуч і ліворуч: — Значить, слухай мою команду: пригвинтіть штики… До рукопашного бою готуйсь!.. Браття-орли! Солдатушки-ребятушки! Прикладом бей, штиком колі, шаблею рубі! Куля — дура, штик — молодець! На японця, чи, тьху, за мною — арш!
Цеп вийшов з-за паровозів з гвинтівками на руку між колій. Стрілянина від аудиторії зразу ж зірвалася, наче вихоре Але тої ж секунди чорна пітьма враз каменем впала скрізь, і тоді нагло спалахнула гірлянда дугових ламп навколо аудиторії. Стрілянина ту ж мить розсипалася, розгубилася. Групи «усусів» були як на долоні. Але вони нічого не бачили — вони були зовсім сліпі!
— Вперед! — залементував Пономаренко. — Браття-орли! — Він побіг, злегка припадаючи на праву ногу.
Весь цеп хилитнувся і кинувся за ним.
В цей час з боку міста на переїзд кар'єром злетіла пара коней і фаетон. Чорне лакове ландо баскі огирі несли просто на цеп. І просто перед цепом огирі враз стали дибки і повалилися додолу: кулі поклали їх обох враз. Ландо перекинулось би, якби не вперлося в кінські тіла. З ландо виплигнула Аглая. За нею виліз поручик Парчевський. На плечі в нього теліпався один погон.
— Товариші! — гукнула Аглая цепу вже навздогін. — Офіцерська рота…
Крики атаки її заглушили…
Роззброювати гетьманський гарнізон Аглая пішла ще до півночі.
Навдивовижу на ґанку комендатури Аглаю ніхто не спинив. Не було вартового і в коридорі, коло дверей комендантського кабінету. Вагаючись, Аглая постукала.
— Увійдіть! — пролунало зсередини. То був, безперечно, голос Парчевського.
Аглая розчинила двері і стала на порозі.
Парчевський був у кабінеті сам. Він сидів у кріслі позаду письмового столу, відкинувшися на спинку й поклавши ноги перед собою на стіл. Кашкет був збитий на потилицю, шинель лежала перекинута через спинку стільця, немовби він… саме збирався кудись іти, але, сівши на хвилину, забувся. В руках була цигарка, і він пускав кільця диму до стелі.