Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
Парчевський потер руки і посміхнувся:
— Так от, панове, новини все ж таки є. І неабиякі. Я бачу, — він посміхнувся ще інтимніше, — вам дуже не терпиться їх почути? Не буду дратувати вашу цікавість. Розумієте, мої панове, — гетьмана… — він зробив паузу, і Аглая зиркнула по обличчях довкола, — гетьмана, мої панове, вже нема. Київ, здається, взято. Влада на Вкраїні належить, панове, Директорії…
Секунду була мовчанка.
— А французи? — зацікавився полковник Соловйов.
— Французи?.. — Парчевський не був підготовлений до цього запитання. — Французи, що ж… Розумієте! — зразу ж найшов він відповідь. — Французи також підтримуватимуть Директорію. Так, так! Щойно іскрова депеша! — Він полапав себе по кишенях, немов депеша була десь, але він забув її взяти з собою. — Ах, да! Я відправив її до німецького командування. Очевидно, і німці тепер стануть на оборону Директорії. Вони ж запевняли, що визнають владу, яка переможе. Так от, панове, Директорія, значить, перемогла…
Рух перебіг по тісних рядах офіцерів. Кілька справді реагували, не приховуючи задоволення. Сотник Вакулинський розправив вуса і підморгнув своїм двом сусідам. Фізіономія полковника Соловйова зоставалася пісна й невиразна. Йому однаково було і до гетьмана, і до Петлюри — він був за «єдиную и неделимую».
Але враз всі заговорили. Як же в місті? Яка влада? Ще гетьманова чи вже Директорії? Що робити офіцерській роті? Вони тепер петлюрівці? Чи взагалі ніхто? Чи, може, петлюрівці прийдуть роззброювати? А може, треба виступити на підтримку гетьманського ладу?
Парчевський посміхнувся скромно і стримано:
— Навряд чи маєте рацію, пане прапорщику! Французький десант уже висадився в Одесі! — знову експромтом збрехав він. — Батальйон зуавів і рота якихось чи то зулусів, чи то сенегальців, чорт їх там розбере, — всі вони негри, всі вони чорні. Словом, якийсь там колоніальний загін. Під час імперіалістичної війни на західному фронті, пригадуєте? Просто звірі!
Тепер уже всі позривалися з місць. Оце так новини! Сотник Вакулинський вже зібрав гурт своїх. Він уже захвилювався: дивіться, і французи підтримують Директорію! Слава! Аж тепер нарешті буде Україна самостійною! Сотник Вакулинський вже почував себе господарем держави.
— Хвилину уваги, панове! — попросив ще Парчевський. — Новини ще не всі. — Офіцери зразу ж змовкли і оточили його знов. — Я, коли ваша ласка, прийшов до вас немовби парламентером. — Парчевський жартівливо розвів руками. — Прямим дротом я щойно балакав з уповноваженим Директорії, цим самим, як його, ну, забув… Словом, справа в тому, — він посміхався праворуч і ліворуч, — що все військо Директорії виключно добровільне. Мобілізованих у них нема. Як, пригадуєте, було в Каледіна, у Корнілова або зараз на Дону? І мені доручено переказати вам, що від цієї хвилини кожний з панів старшин абсолютно вільний. Хто хоче, може негайно йти додому. Поручик М'якоша, на вас чекає наречена! Вася! А тобі, здається, за рогом, зразу на Київській? Прапорщик Луцький — і вам? — Парчевський приятельськи підморгнув до кількох офіцерів. — Отже, панове, ви вільні всі. — Гомін, вигуки не давали йому говорити. — Тихо, панове! Одну хвилинку! Зброю, будь ласка, залишайте тут. Брати зброю з собою я ні в якому разі не можу дозволити!
— Дозвольте! — скипів нарешті полковник Соловйов. — Але ж командир роти, здається, все ж таки я? Військове командування доручило мені…
Парчевський миттю глянув на Аглаю, тоді клацнув шпорами і виструнчився перед полковником:
— Пан полковник має на увазі гетьманське командування? Дозвольте рапортувати, пане полковнику! В результаті дій охочекомонної армії української Директорії в напрямі Києва і в напрямі Одеси військове командування армії гетьмана Скоропадського змушене капітулювати на милість переможця, про що прямим дротом щойно сповіщено мене, коменданта міста й залоги. Поручик Парчевський, кавалер чотирьох хрестів ордена святого Георгія!.. — Спустивши руку, Парчевський мило всміхнувся. — Ніколи й не думав, ваше високородіє, що ви такий щирий українець. Ах, да! — раптом згадав він. — Пане сотнику Вакулинський!
— Я! — вихопився сотник.
Парчевський знову козирнув. Мимоволі сотник теж підніс руку до кашкета.
— В телеграмі уповноваженого Директорії, — заговорив Парчевський тільки до нього, але так, щоб могли чути всі, — вказано, що ті з добродіїв старшини, які воліють добровільно стати на службу до війська Директорії, можуть залишитися тут. Командування ними мені наказано передоручити вам, пане сотнику Вакулинський.