Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
Кінна розвідка обмотала підкови коням ганчір'ям і тихо рушила в губу Шуазелівської вулиці, в чорну пащу причаєного, принишклого міста. Повстанці хотіли пройти до насипу нишком — без жодного пострілу, не виказуючи своїх сил.
Передмістя лежало тихе і мертве. Справа і зліва з густого туману зринали назустріч несподівані, спотворені мороком тіні будівель і дерев. Хатки випливали, мов хмарочоси, кущі громадилися, мов ліси, стовпи ліхтарів губилися в верховині, мов радіощогли.
На розі Гімназичної Костя раптом осадив коня.
— Внимание, — прошепотів він. — Тише… Всі стримали коней і перехилилися наперед.
Сумніву не було. З другого кінця вулиці, звідти, де виринала вона з-під віадука проїзного тунелю, линули звуки, в походженні яких не міг помилитись ніхто. Від вокзалу Шуазелівською вулицею вниз дріботіло багацько кінських копит. Коні йшли ступою — може, сотня, може, багато сот підків. Крізь густизну туману інколи чути було, як брязнуть піхви об стрем'я, як задзвенить гвинтівка, як лясне нагай.
— Назад! — прошепотів Зілов. — Заманути нижче й прийняти в три кулемети! А Юринчук — в картеч…
— А поселок? — загув Костин бас. — Рабочий народ? Мы ж разнесем к черту все эти хатки… Отставить!.. — Всі змовкли знову, і тепер уже було зовсім виразно чути, що копит — сотні, що йде ескадрон, може, полк, що за три хвилини він має бути на цьому місці, на розі Гімназичної. — Мы просто возьмем их сейчас на испуг! — майже вголос сказав Костя. — Мы поднимем сейчас такой крик, как будто нас тоже полтора эскадрона. Я крикну первый, и будем все кричать «ура!».
— Ні, — схопив його за руку Зілов. — Стривай!
І перше ніж хтось встиг щось йому відповісти, він раптом на повен голос, на всю силу легенів жбурнув у темінь ночі, назустріч невідомому й невидимому ворогу, зухвалий і веселий спів:
мерщій підхопив і Костя несподіваним пронизливим і фальшивим фальцетом.
підхопили всі враз і з усіх сил, так що й коні шарахнули набік:
І тільки вони скінчили перший куплет і на секунду примовкли, щоб почути, як реагуватиме на їх спів там темна, невидима, ворожа сила, як враз звідти, з другого кінця вулиці, вдарив одвітний багатоголосий хор:
Розвідка розгубилась, хлопці схопили карабіни з-за пліч, дехто смикнув коня повертати назад.
— Черт! — вилаявся Костя. — Что за черт?
Спів урвався і там. Кіннота була вже зовсім близько. Пролунала команда «стій». Коней стримували, вони били копитами й форкали.
— Хто такі? — прилинуло з ночі, з туману, як з другої землі. — Хто такі?
Тоді Зілов приклав руку до рота і гукнув теж, надимаючи щоки, роблячи голос невідомо для чого низьким і басистим, як у Кості:
— Народ! Кидай зброю, гетьманське кодло! Армія українських повстанців взяла вас у кільце! Скоропадському смерть!..
Тоді в темряві ночі й осінньої мряки приснуло вигуками, хтось знову заспівав, хтось крикнув команду — знявся гомін. Десяток копит відокремився від загальної маси і риссю затупотів сюди. Костя вихопив маузер, Зілов, Бруне, Потапчук, Іванко, Цріні й Полуник клацнули затворами карабінів. З туману виринули вже коні, і передній вершник, розмахуючи шапкою з шликом, гукав:
— Не стріляйте! Геть Скоропадського! Ми — петлюрівці!..
Територію залізниці заливало яскраве світло — світилися всі густі шеренги міжколійних ліхтарів.
«Усуси» стояли під аудиторією, притиснуті до стіни. Вони збилися тісно, і було їх не менше як сот п'ять. Вони держали руки догори і були вже без поясів. Тільки офіцери ще демонстративно засували руки до кишень. Але робітники з гвинтівками на руку оточували «усусів». Шумейко, Козубєнко, Тихонов підбігали до кожного офіцера, і, погрожуючи наганом, — ім'ям ревкому і влади Рад примушували їх розстібати пояси з кобурами.
І саме в цей час по дошках переїзду з-за прохідного тунелю зненацька загуркотіло сотнею кінських підків. З оголеними щаблями просто сюди, до аудиторії, учвал скакала кіннота.
498
«Гей, на горі та й женці жнуть…» — слова української народної історичної пісні.
499
Дорошенко Михайло (?-1628) — гетьман реєстрового козацтва (1625–1628).