Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
— Під кожну рейку по ящику! Чи ж воно вийде що? Всі кинулися до баласту — рити, підкопати рейки, підсунути ящики, запалити шнур — і вже.
— Маму його мордує! Огні засвітив!
Справді, через поле, під полустанком, раптом виник огонь. То був третій ліхтар, під паровозною трубою — поїзд світив одним ліхтарем. Він минав якраз полустанок, тихо, поповзом, важко чахкаючи.
У відблиску ліхтаря вгору інколи прохоплювалося пасмо диму з труби — мжичка прибивала дим до землі. Вперед від ліхтаря пронизало пітьму довге лезо жовтавого променя, і в ньому видно було, як повзла, посувалася попереду ще коротка чорна тінь.
— Панцирник!
Так. Перед ешелоном, кроків сто попереду, по тій же колії тихо посувався панцирник. Він ескортував ешелон.
Стах ухопив шнур і виміряв долоня до долоні. Тоді ударив до рейки німецьким багнетом і перерубав фітиль.
— Коротко! — зойкнув підривник. — Що ж ти наробив? По встигну відбігти — вибухом уб'є…
— А що ж, нехай бахкає, як ешелон проїде, кішці під хвіст? — Стах заховав півфітилн до кишені… — Не встигнеш без попа кості на цвинтар самі підуть!
— В підривних правилах… — ухопив Стаха за кишеню підривник.
— Правила, — відсторонився Стах, — за царського режиму друковані, а нам спішно революцію треба робить!
— Ат! — Золотар вихопив у Стаха бік форд[497]. — І не треба! Давай! Я однаково порішив у світі не жить…
Паровоз чахкав вже близько, панцирник був уже кроків за триста, букси під ним рипіли і тихо вищали.
— Пусти! — Вони боролися в темряві, дві постаті: коротка і довга. — За революцію треба жити, а ти умирати йдеш… Пусти! Мрачна душе! Чапля! Ну? — Золотар упав через Стахову ногу, і Стах уже підбіг і схилився над рейками. — Усі в цеп! — Він чиркнув запальничкою під полою пальта. — Стріляти залпами, коли плигатимуть з поїзда! І — ура! — Він нахилився і сунув вогонь униз. — Ваші їдуть, наші йдуть, наші ваших підвезуть!..
Вогнем ударило вгору, всі впали ниць, громом прибило до грунту, вихором перекотило з боку на бік, дощ з глини й піску сипонув зверху, як злива — коротка й рясна.
Коли Золотар звів голову, він нічого не бачив і не чув. Він потягся до кольта, Одуванчик присіла навкарачки. Було тихо, як ще ніколи не було. Панцирник спинився зовсім поруч — було чути, як в ньому шаркали підошви по чавунних плитах. Тоді брязнуло бляхою, панцирник лунко загув, і, розтинаючи принишклу тишу ночі, залунав голос, сердитий і захриплий.
— Хто? Матері вашій у три черги! Хто такий?
Він питався в ночі, немов то не вибух був щойно, а хтось постукав знадвору у хату і розбудив.
— Ім'ям української Директорії! Станція і місто в чиїх руках?
— Робочих! — дзвінко розітнувся Стахів голос. Стах був живий. Тепер уже видно було, як він тихо відплазовував від колії геть до кулемета. — Огонь!
— Помости! — гукнув другий голос десь далі, там, уздовж ешелону. — По конях, по конях, по конях!
Голос був відомий, знаний, знайомий.
Золотар натиснув спуск, і кольт гучно загуркотів. Та зразу ж черга й осіклася: тіні від панцирника метнулися раніш, і одна з них вистрелила кулемету в упор…
Зілов підходив до міста з південних околиць.
Сили повстанців були такі: двісті багнетів, шість кулеметів, гармата і сім чоловік кінної розвідки з Костею на чолі.
Операцією наступу керував Степан Юринчук. Він обіцяв здійснити якийсь відомий йому з імперіалістичної війни «тернопільський зашморг».
Групами по п'ятдесят чоловік селяни підійшли до кінців вулиць, що перетинали впоперек південні передмістя. Головний удар мав бути здійснений Шуазелівською — в лоб на тунелі й вокзал. Тут зосередили три кулемети, і повстанці всі, як один, були з старих фронтовиків. Гетьманські панцирники вже півгодини гатили в пустку чорної ночі навмання — розриви лягали в ряд десь з кілометр позаду, на ріллю. Треба було підійти тихо й атакувати джерела артилерійського вогню — гармати чи панцирники біля вокзалу на насипу. Кожний з лобової групи дістав в'язку ручних гранат. Ліва та права флангові групи мали завдання загнути фланги: ліва впереріз волочиській колії, на зв'язок з робітниками депо, права — на одеську колію, щоб перетяти й закубрити її. Робітники, за попередньою умовою, брали на себе весь київський напрям. Збройні сили гетьманців відомі не були: їх могло бути лише офіцерська та комендантська сотня, могло бути багато сотень чи полків — станція живилася з чотирьох магістралей, чотирьох могутніх, насичених різним військом і силою зброї, артерій. Німці, одначе, держали нейтралітет. Жодна людина цьому не вірила.
497
Бікфорд (бікфордів шпур) — вогнепровідний повільно тліючий фітиль з пороховим осердям, застосовується для вибуху капсуля-детонатора (назва походить від прізвища англійського інженера У. Бікфорда).