Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
Робітничий цеп колихнувся, дехто кинувся вже до проходу за вокзал. Кіннота? Звідки кіннота? Чия кіннота? «Усусівські» офіцери вже гукали: «Хапай зброю, хапай!» Та раптом вершники перейшли з чвалу на рись, потім пролунала якась команда і, опустивши шаблі, закладаючи їх до піхов, вони з дощок переїзду захурчали впрост на перон. Попереду на чорному огирі басував командир.
— Слава неньці Україні! — закричав він до робітників.
Розгублено робітники опустили гвинтівки. «Усусів», що боронили владу гетьмана, роззброїли вони. І «славу!» гукано щойно немов до них. Але відповіли не вони, а «усуси». З папах у кіннотників звисали довжелезні шлики. Такі точно, як були в тих, що навесні привели німців на Україну… Петлюрівці!.. Що ж, націоналістам-«усусам» неважко з гетьманців перекинутися на петлюрівців…
— Вацек! — штовхнула Парчевського Аглая і миттю зірвала останній, що висів на ниточці, погон. — Вацек! Треба виходити із становища. Ну?
Парчевеький швидким і пружним військовим кроком мерщій підійшов до гайдамацького командира.
— Комендант міста, сотник Парчевеький! — виструнчився і взяв він на честь. — Дозвольте доповісти. Силами озброєних повсталих робітників гарнізонну офіцерську сотню знешкоджено, два невідомо чиї панцирники вибито з ладу, батальйон галицьких «січових стрільців» роззброєно, гетьманську владу повалено!.. — Тут Парчевеький придивився старшині в лице і запнувся: — Льоиька? Та чи це ти?
Репетюк відкинувся на сідлі. Скельця пенсне полискували з-під папахи з коротким, на очі, червоним шличком.
— Чорт мене побери, коли це не я! Маю честь, містер Парчевеький! Їй-право, можна подумати, що ми все ще в гімназії і під час пустого уроку бавимося у війну!.. Це здорово, Вацлаве, що й ви з нами! Особисто керували операцією, чи як?
— Репетюк! — муркнув Козубенко до Шумейка. — Той самий, що в Бидлівцях шомполував мужиків…
— Знаю, — сказав Шумейко, — і як єврейський погром у гімназії два роки тому робив, знаю…
— Яка несподівана зустріч, міледі! — Репетюк хвацько підкинув руку на честь. — Яким побитом, пані Аглає? Ніч, бій, війна! Ах, ви загуляли на вечорницях, моя прекрасна чарівнице, а ми з нашою війною стали на заваді вашим веселим втіхам? — Він перехилився через шию коня і підніс до вуст простягнуту вузьку руку. Браунінг Аглая переклала до лівої руки і заховала його за спину. Парчевеький висмикнув його і поклав собі до кишені.
— Так… — томно всміхнулася Аглая. — Який ви здогадливий! Але ж ви проконвоюєте мене додому, пане добродію, чи не так? — Вона кокетливо заховала підборіддя в пухнасте боа.
«Усуси» тим часом вже підперезалися і побрали гвинтівки. Вони були вже петлюрівцями і шикувалися попід стінами вздовж аудиторії. Командир підійшов з рапортом до Репетюка. Репетюк рушив уздовж фронту «усусів» і поздоровив їх з поваленням гетьманату та настановленням Директорії, що зняла прапор боротьби за «самостійну й соборну неньку Україну».
— Слава батькові головному отаманові Симону Петлюрі! — закричав він.
«Усуси» ще раз прокричали «слава!» і зразу ж заспівали:
Праворуч від депо, ліворуч з одеської колії, просто з-за насипу, від прохідного тунелю — спокійно, з гвинтівками на ремінь — з ранкових сутінків виходили цепи повстанців з загону Степана Юринчука. Зілов, Костя, Ганс Бруне, Іванко, Полуник, Потапчук та Абрагам Цріні з'їхалися кіньми на вокзальний перон. Біля вибитого вікна до телеграфу вони спинилися, і Полуник, не злазячи з коня, просто через розбите вікно закричав весело й лунко:
— Вася? Ліля Миронова? Товаришу Шкурський? Пане Моріяк? Телеграф працює! Комісар телеграфу — я!
І в цей час з службового ходу на перон вийшов великий гурт людей — з гвинтівками, з наганами і шаблями. Попереду йшов Головатько. Він привітав вершників і відрекомендувався комендантом станції від Директорії. Аитоніна Полубатченко — в блакитному німецькому френчі й малинових угорських галіфе — вийшла з Головатьком поруч. Вона була його ад'ютантом. Скулені, сполохані постаті репатріантів визирали крізь вікна, несміливо висувалися на перон, стовплювалися колом, вже шарпали за поли кіннотників і за рукава піших. Вони благали сказати їм, коли ж буде поїзд — якийсь поїзд — куди завгодно, аби мерщій геть звідсіля?
Світло ліхтарів на пероні жовкло і меркло. Зате навкіл яснішало й розвиднялося. Ночі вже не було. Неквапом надходив мрячний і мутний осінній день.
Зсередини станцію зайняли робітники. Південними околицями — селянські повстанці. Але з київської колії ввійшли петлюрівські гайдамаки, і з одеської — конторник Головатько з есерами привів загін «хліборобів», тепер петлюрівських зарізяк якогось батька Оскілка. Постоєм у місті стали роззброювані щойно «усуси». А німецький гарнізон за карантинним колом стояв, наїжачений кулеметами проти міста. Німці держали нейтралітет. Жодна людина цьому не вірила.