З любов’ю, Обрі

— Ти не чула будильника?

— Ні, — пробурмотіла я в подушку.

Бабуся підняла жалюзі і впустила в кімнату надто яскравий ранок.

— Сьогодні починається школа.

— Я знаю.

— Збирайся.

Бабуся лишила мене саму.

Я попленталася у туалет. Стала над унітазом, дивилася і думала, чи хочу блювати. Вирішила, що не хочу.

Я почистила зуби, вдягнулася, зібрала шкільне приладдя і спустилася сходами.

Бабуся вручила мені два коричневі паперові пакети.

— В одному обід. В іншому — чорничні кексики, з’їси в автобусі. Іди швиденько до Бріджет. Автобус от-от буде тут.

Бабуся вийшла за мною на ґанок. Здавалося, що ми — магніти з однаковою полярністю, і вона відштовхує мене від себе, навіть не торкаючись.

Бріджет і її сім’я вже були на вулиці. Мабуть, автобус зупиняється навпроти їхнього будинку. Мейбл бігала і кричала:

— Школа, школа, школа, школа!

— Мейбл сьогодні йде у дитсадочок, — пояснила її мама. — Ми відвеземо її туди пізніше.

Я думала, що ж мені сказати.

— Я взяла для нас кексики.

Мама Бріджет дивилася на мене, її усмішка з підбадьорливої стала сумною.

— Це чудово.

— Він їде! — закричала Бріджет.

Автобус гуркотів по нашій вибоїстій дорозі. У ньому вже було повно дітей.

— Па-па, Бріджі! — закричала Мейбл, продовжуючи бігати по колу.

Батьки Бріджет поцілували її в обидві щоки. Тато тримав на руках Денні. Бріджет заскочила в автобус, а тато сфотографував її вільною рукою. Вона обернулася з верхньої сходинки і покликала:

— Ходімо, Обрі!

Бабуся поцілувала мене в скроню і легенько підштовхнула.

— Гарного дня, сонечко!

Мама Бріджет поплескала мене по плечу, коли я стала підніматися сходами в автобус.

Я йшла за Бріджет до середини автобуса, де були вільні місця. Вона зупинилася, щоб пропустити мене до вікна, а потім гепнулася поруч. Ми поставили наплічники на підлогу, де мали б бути наші ноги, а ноги примостили на спинки сидінь попереду. Дістали чорничні кексики, спочатку пообгризали хрустку цукрову скоринку, а потім уже з’їли решту. Кілька разів Бріджет перехилялася через прохід, щоб приєднатися до чиєїсь розмови. Після тривалого сидіння ми нарешті добралися до зупинки біля школи.

— Ти готова? — запитала Бріджет.

Я все ще дивилася у вікно.

— Вона не сказала про неї ні слова, — сказала я.

Бріджет не спитала, що я мала на увазі. Подивилася і поплескала мене по голому коліну.

— Ходімо!

Ми вискочили з автобуса і приєдналися до решти дітей, які йшли до школи. Я не знала, куди мені треба йти.

— Зайди в приймальню, — порадила Бріджет. — Тобі дадуть розклад. Нам роздавали в останній день школи.

Бріджет пішла зі мною в приймальню і привіталася з секретарями. Я пробурмотіла своє ім’я і сказала, що мені потрібен розклад. Одна з працівниць вручила його мені, потім ще раз глянула на моє ім’я на паперах, хапнула гумку і проглянула купку листків.