Анатомія неоголошеної війни
- Автор: Савченко Микола Олексійович
- Год: 1997
- Язык: украинский
- Год: Українська перспектива
- ISBN: 966-7243-20-6
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Анатомія неоголошеної війни». Краткое содержание книги:
Наведено факти взаємодії командної ланки ЧФ з по-сепаратистському налаштованими організаціями, партіями та депутатами кримського парламенту і колишнім президентом Криму. Розкривається ряд серйозних помилок окремих керівників України, через які не вдалося своєчасно розв’язати проблему чорноморського флоту. особливе місце займає розповідь про скорумпованість вищих чинів чорноморського флоту, про розпродаж, розкрадання та вивезення цінного майна.
Важливу увагу приділено портретам тих, хто створював Військово-Морські Сили України, показано успіхи і патріотизм цих людей, а також їхні помилки. Читач узнає про основні етапи будівництва українських ВМС з 1991 до 1997 року.
Тим, хто поки що не був готовий принести присягу, треба було дати можливість служити у ВМС, адже серед них було чимало блискучих фахівців, досвідчених організаторів, шанованих у колективах командирів. Багатьох із них я знав.
Схожа ситуація в історії вже була під час формування Червоної Армії, коли до неї приймали військових фахівців з колишньої царської армії. Вони служили не гірше, а часто й краще за тих, хто присягав. Такий підхід, як показала історія, за тих обставин був слушним. Влітку 1992 року, з огляду на те, як складалися обставини на Чорноморському флоті, в Криму, цілком можна було б увести для офіцерів контрактну службу. Такий компроміс міг би діяти 2-3 роки чи на час формування ВМС України. При цьому той, хто підписав контракт, мав би користуватися всіма пільгами, що існували в Збройних Силах України.
І все ж чому деякі офіцери не хотіли скласти присяги? Це питання мене тоді особливо цікавило. І ось що з’ясувалося. Багато хто все ж чекав політичного рішення і сподівався, що стануться зміни і флот залишиться єдиним. Дехто в Збройних Силах не мав поняття про ухвалені закони. Чимало було й тих, чиї родичі жили в Росії. А коли ситуація між двома державами напружена, присягання загострило б стосунки з родичами — міркували вони. Заляканих так званою українiзацією також вистачало. Вони побоювалися, що перевагу під час призначення на посаду віддаватимуть українцям і тим, хто знає українську мову. Цей острах тоді не був безпідставний. Хоча той факт, що в апараті Міністерства оборони України 75 відсотків, а в офіцерському корпусі Збройних Сил — 57 відсотків — були росіяни, мав би погасити їхні тремтіння. В орггрупі ВМС керівні посади тоді займали здебільшого також росіяни.
На одній з нарад, де були присутні представники Управління соціально-психологічної служби Міністерства оборони України, яку тоді очолював генерал-майор Володимир Мулява, я висловив свої пропозиції, щоб ввести контрактну систему для чорноморців. Одначе це сприйняли вкрай негативно, представники з Мiноборони звинуватили мене тоді в хибному розумінні чіткої державної політики. А контр-адмірал Кожин після цього випадку відверто запитав мене:
— Ти кому служиш? На кого працюєш?..
Це страшенно образило мене, бо працював я тоді з ранку до пізнього вечора, майже без вихідних.
І попри все, я написав матеріал, де виклав пропозиції стосовно введення контрактної системи на перехідний період. Коли до штабу приїхав генерал-лейтенант Анатолій Лопата, тодішній заступник міністра оборони України, я показав йому свої начерки. Він уважно прочитав, після чого пожвавішав:
— Пропозиції добрі, над ними варто подумати. Зі схожою проблемою ми зіткнулися і в Болградськiй десантній дивізії. Там чимало офіцерів хотіли б і далі служити за контрактом...
Те, що ця проблема була на часі, підтверджував ще один факт. Через старих чорноморських друзів до мене потрапила постанова делегатських офіцерських зборів флоту. В одному з пунктів було записано: “У зв’язку з тим, що складання присяги, як показали останні події на флоті, не сприяє стабiлiзацiї обстановки, підриває довіру серед офіцерів, мічманів і прапорщиків, звернутися до Верховної Ради України з проханням внести доповнення до статті 20 Закону України “Про загальний військовий обов’язок і військову службу”, аби офіцери, мічмани та прапорщики проходили службу в Збройних Силах України за контрактом”.
Я не знаю, на якому рівні пізніше порушували тему контрактної служби офіцерів ЧФ, але систему цю так і не запровадили. Добрий шанс принадити досвідчених офіцерів флоту на службу в ВМС, а, може, і розв’язати вузол чорноморських проблем, як на мене, було втрачено. Ці фахівці так і залишилися на Чорноморському флоті в очікуванні сприятливіших часів. Попри всі негаразди кількість тих, хто робив свій вибір на користь України, росла. До особового складу військової комендатури Севастопольського гарнізону, що приніс присягу, приєдналися військовослужбовці військової комендатури Качинського гарнізону, яку очолював комендант підполковник Микола Рожок. Відпрацьована вже тоді система “виламування рук” діяла швидко: за наказом командувача Військово-Повітряних Сил Чорноморського флоту генерал-лейтенанта М. Фадєєва тих, хто став під присягу, усунули з посад і силоміць викинули з приміщення. Такі невдачі повторювались, а переговорний процес ані з місця.