Анатомія неоголошеної війни
- Автор: Савченко Микола Олексійович
- Год: 1997
- Язык: украинский
- Год: Українська перспектива
- ISBN: 966-7243-20-6
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Анатомія неоголошеної війни». Краткое содержание книги:
Наведено факти взаємодії командної ланки ЧФ з по-сепаратистському налаштованими організаціями, партіями та депутатами кримського парламенту і колишнім президентом Криму. Розкривається ряд серйозних помилок окремих керівників України, через які не вдалося своєчасно розв’язати проблему чорноморського флоту. особливе місце займає розповідь про скорумпованість вищих чинів чорноморського флоту, про розпродаж, розкрадання та вивезення цінного майна.
Важливу увагу приділено портретам тих, хто створював Військово-Морські Сили України, показано успіхи і патріотизм цих людей, а також їхні помилки. Читач узнає про основні етапи будівництва українських ВМС з 1991 до 1997 року.
16 липня в Севастополі завершився перший етап переговорів експертних груп України і Російської Федерації, де йшлося про втілення домовленостей, досягнутих у Дагомисі. Російська сторона запропонувала тоді поділити флот у такому відсотковому відношенні: 60 — Росiї, 40 — Україні. Українська сторона, розглядаючи ЧФ як частку колишнього флоту СРСР, заявила про своє право володіти з’єднаннями, дислокованими в портах України. Вона претендувала на дуже малу частину флоту колишнього Союзу порівняно з тим внеском, який зробила в його будівництво. Різні були думки і на предмет того, як ділити флот. Україна пропонувала ділити тільки кораблі й не чіпати інфраструктури, тому що вона є територіальною приналежністю держави. Російська сторона наполягала на поділі флоту з урахуванням інфраструктури. В результаті — роз’їхалися ні з чим.
Розуміючи, що найближчим часом ніяких рішень про флот не буде, попри всілякі утиски з боку командування ЧФ, все нові й нові підрозділи складали присягу на вірність народові України. Це, зрозуміло, не давало спати московському керівництву. На флот летіли нові вказівки про стримування “українiзації” в з’єднаннях та частинах. Адмірал І. Касатонов надто дбав про те, щоб на флоті присягали тільки СНД. Це суперечило ухваленому в Дагомисі рішенню, що військовослужбовці “приносять присягу державі, громадянами якої вони є”. (Угода між Україною та Російською Федерацією про дальший розвиток міждержавних відносин. Стаття 15, 23 червня 1992 р.) За вказівкою командувача заходилися діяти його споборники, вдаючись до фальсифікації, погроз та обдурювання.
Командири школи водолазів приховали від новобранців, що взагалі існує на світі присяга Україні, й усіх їх змусили складати присягу СНД. Таким облудним способом змушували присягати СНД молоде поповнення на великому протичовновому кораблі “Керчь”, протичовновому крейсері “Москва”, на сторожових кораблях “Пылкий” і “Разительный”.
Не пустили до бригади морської піхоти і тих матросів, які присягнули Україні по закінченні учбового загону.
Касатонов, як розповідали офіцери штабу, скаженів. Він шукав яких завгодно шляхів, аби лиш зупинити процес присягання Україні.
Чимдалі адмірал усе більше спирався на координаційну раду офіцерських зборів флоту, яка спочатку була незалежна, займалася лише соціальними питаннями, а потім узялася й за політику. Так народилося її звернення до президентів Росії та України. В ньому була пропозиція якнайшвидше визначити статус флоту. Постав свого роду й ультиматум, у якому Рада залишала за собою право “запропонувати командувачеві ЧФ привести флот у повну бойову готовність, нейтралiзувати військовослужбовців..., що сприяють розколові військових колективів за національною ознакою, підняти на кораблях Андріївський прапор, заглибитися в політичну боротьбу за проведення загальнокримського референдуму” (“Крымская правда”, 9 липня 1992 р.).
Водночас із цією заявою в частинах посилився тиск на тих, хто склав присягу Україні.
21 липня о 8 годині 56 хвилин сторожовий корабель, яким командував капітан-лейтенант Сергій Настенко, вийшов із бухти Донузлава (Євпаторія) Кримської військово-морської бази, підняв Державний прапор України і взяв курс на Одесу. На кораблі перебував і колишній начальник штабу бригади капітан 2-го рангу М. Жибарєв, який приніс присягу Україні раніше й був знятий з посади. Свої дії колектив аргументував просто: далі проходити службу за постійного приниження з боку командування бригади та флоту — неможливо.
Таке рішення екіпажу було несподіваним для керівництва. 21 липня о 9 годині під час ранкової доповіді командувачеві ВМС я був свідком, як старший помічник оперативного після короткої телефонної розмови відрапортував командувачеві:
— СКР-112 підняв Державний прапор України, взяв курс на Одесу.
Звістка застала Кожина також зненацька. Нараду перервали. Із штабу ЧФ запрошували на переговори. Поїхали капітан 1-го рангу Євген Лупаков і я.
На командному пункті нас зустріли як ворогів. Кожен із штабістів намагався вставити гаряче словечко в iстеричну промову свого начальника капітана 1-го рангу Ю. Нічика. “Зрадники”, “розкольники”, “перевертні” — чого тільки не говорили. Хтось навіть зажадав заарештувати нас на місці.
Капітанові 1-го рангу Євгену Лупакову наказали передати на СКР-112 вимогу, щоб корабель вертав назад. Лупаков диктував своє: “Прямувати наміченим курсом в Одесу”. Телеграфістка настукувала щось зовсім інше. Обман було розкрито. Євген Олександрович, людина зовні спокійна, тоді дуже обурився, гримнув дверима. За ним почули команду: “Затримати”. Щоправда, тоді нам пощастило вибратися із штабу цілими-здоровими.