Анатомія неоголошеної війни
- Автор: Савченко Микола Олексійович
- Год: 1997
- Язык: украинский
- Год: Українська перспектива
- ISBN: 966-7243-20-6
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Анатомія неоголошеної війни». Краткое содержание книги:
Наведено факти взаємодії командної ланки ЧФ з по-сепаратистському налаштованими організаціями, партіями та депутатами кримського парламенту і колишнім президентом Криму. Розкривається ряд серйозних помилок окремих керівників України, через які не вдалося своєчасно розв’язати проблему чорноморського флоту. особливе місце займає розповідь про скорумпованість вищих чинів чорноморського флоту, про розпродаж, розкрадання та вивезення цінного майна.
Важливу увагу приділено портретам тих, хто створював Військово-Морські Сили України, показано успіхи і патріотизм цих людей, а також їхні помилки. Читач узнає про основні етапи будівництва українських ВМС з 1991 до 1997 року.
Щоб зупинити незаконну акцію, міністр оборони України генерал-полковник К. Морозов надіслав адміралу І. Касатонову телеграму, в якій повідомляв, що “згідно з законодавством України та домовленістю між країнами СНД у Мінську, всі військові формування на території України комплектуються молодим поповненням — громадянами України”. Оскільки Збройні Сили України не входять до складу Об’єднаних Збройних Сил, говорилося в телеграмі, то на них “не можуть поширюватися встановлені квоти для комплектування флоту призовниками інших держав”.
Ця телеграма залишилася без відповіді. Касатонов продовжував перевозити новобранців з Новоросійська. Тоді генерал-полковник К. Морозов та голова Держкомкордону — командувач прикордонвійськ України генерал-полковник В. Губенко надіслали спільну телеграму командувачу ЧФ: “...По факту неправомірного переміщення через державний кордон України із Росії військового контингенту поінформовано Генерального прокурора України з клопотанням про проведення розслідування та порушення кримінальної справи”.
Кримінальну справу на Касатонова так і не було заведено.
А на флоті в ті дні офіцери та мічмани з надією на вирішення проблем, що виникли, чекали зустрічі двох сторін у Дагомисі. Вона, зрозуміло, не була безрезультатною. 23 червня 1992 року було підписано Угоду між Україною та Російською Федерацією про дальший розвиток міждержавних відносин. Проте більше ясності щодо долі Чорноморського флоту не стало. Сторони в зв’язку з формуванням своїх збройних сил тільки підтвердили важливість продовження переговорів щодо створення на Чорному морі ВМФ Росії та ВМС України на базі Чорноморського флоту. Вони погодилися “на договірній основі використати існуючу систему базування та матеріально-технічного забезпечення”.
Потім, на своїй прес-конференції, міністр оборони України Костянтин Морозов докладніше пояснив нашу позицію: в Дагомисі йшлося лише про тимчасову передачу частини бойових кораблів, щоб створити ВМФ Росії. Їхнє перебування має бути тимчасовим, відповідно до спеціальної угоди, в якій буде передбачено і розрахунки, і час перебування, і порядок вирішування всіх питань після закінчення строку дії.
Цим планам не судилося збутися. Обставини змінилися.
Репресії по-Касатоновському
“Сигнальщик” піднімає Прапор України • Комендант Звєрєв та його команда • Касатонов штурмує комендатуру • Тральщик БТ-126 під дамокловим мечем • СКР-112: служу народові України! • Погоня на межі війни • “Славутич” — первісток ВМ
Попри те, що до завершення переговорів Сторони погодились утримуватися від односторонніх дій, командування ЧФ і далі переслідувало тих, хто присягнув Україні. Люди стали соціально не захищеними.
Рішенням командувача всіх, хто склав присягу, замість того, щоб природно перевести до орггрупи ВМС України, яка тоді формувалася, звільняли в запас за “дискредитацію військового звання”, “за скороченням” тощо. Звичайно, їх водночас знімали з черги на одержання житла. Тих, хто присягнув Україні, по-під руки виводили з частини, навіть не даючи змоги забрати особисті речі. Перепустки вилучали, а на контрольно-перепускних пунктах частини вивішували списки офіцерів та мічманів, яких заборонено було впускати на територію.
Один із таких списків я сам бачив. Серед невгодних значилися контр-адмірал Борис Кожин, капітани 2-го рангу Iгор Мироненко, Валентин Сутула, Олег Ніколаєв, Анатолій Прилищ і Владас Трумпікас, капітани 3-го рангу Віктор Палій і Мирослав Мамчак, майор Олександр Дерновий та інші.
Інколи люди втрачали терпець і кидалися до різних iнстанцій керівництва України, до командування ВМС з проханням захистити їхні соціальні права. Так, військовослужбовці 17-ї бригади ОВРу, які склали присягу на вірність народові України ще в січні, звернулися з листом до Верховної Ради України та до парламенту Росії, до голів делегацій на переговорах з приводу Чорноморського флоту. 23 офіцери, 12 мічманів і 20 матросів повідомляли, що до них “застосовують репресивні заходи у вигляді залякування, шантажу, звільнення з посади... “ Вони вимагали поновити всіх на попередніх посадах, а також поставили ультиматум: у разі знехтування їхніх вимог та провадження неправомірних дій стосовно військовослужбовців їхнього з’єднання вони змушені будуть “вдатися до надзвичайних заходів та з 20 травня 1992 року оголосити голодування”.