Вирвані сторінки з автобіографії
- Автор: Матиос Мария Васильевна
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: ЛА «Піраміда»
- ISBN: 978-966-441-176-6
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Вирвані сторінки з автобіографії». Краткое содержание книги:
Книга-дайджест «населена» багатьма відомими і невідомими людьми і подіями, які й складають історичну, психологічну, ідеологічну, культурну та побутову мозаїку українського життя перетину XX і XXI століть. Недаремно сама письменниця називає «Вирвані сторінки...» «не просто автобіографією, а стовідсотковою книгою про сучасність і сучасників».
- Дивися, який довгий чоловік іде догори! - каже котрийсь із косарів на обійсті «президентського водія».
- То гадина довга, а чоловік високого росту, - поправляє молодий Вашилюк.
Вечоріє. Над горами в'ється то туман, то пахне димом. Менший Юрків син розпрягає коня. А Галя, Юркова дружина, показує мені вишиті подушки й розказує, як вона стерилізує сметану і масло, а потім по півроку тримає їх у пивниці. Супер! Сама пробувала.
- А тато показував вам фотографії з Президентом? - несміливо питає Юрків син Юрчик. - У Президента також є маленький хлопчик. Тарасик. Ми з ним трохи гралися.
P.S.
...Сьогодні, 9 серпня 2010 року, якби могла - «била би - вбивала би до смерти», як кажуть у
час великої лютості в Розтоках, била би так, як бив Михайло свою Матронку в «Солодкій Дарусі». Била би - водою відливала - і знову била би! (прости, Боже, мої погані наміри).
Здогадайтеся із трьох разів кого била би і за що... Даю одну підказку - за безвідповідальність! Перед своїми й чужими дітьми і перед Історією.
Думаю, у вас також є претензії до тих, хто пише чи підправляє сучасну історію. І ці претензії - не особистісного характеру.
РОЗТОКИ: МИР, ВІЙНА. І ЛЮДИ.
Якщо ви думаєте, що мої Розтоки занадто «свідомі» - ви помиляєтеся. Буковина - не Галичина. Я не маю жодного права, окрім мовчазного морального, судити будь-кого за будь-що. Бо «був дурний час - а з ним і люди дуріли», - казала мені бабця «Соломон». Дуріють і нині, додала би я. Але ми живемо у свобідній країні - й свобідні робити так, як каже нам виховання, світогляд і решта. Проте скрізь і всюди кожна людина боронить свою честь і своє так, як уміє.
Старі діди по другий бік Черемоша, із Розтік на Івано-Франківщині, (де народилася відома українська письменниця Марія Влад, а до школи ходила на боці буковинському - із моєю мамою) у 80-х роках минулого століття розказували мені дещо про дистрикт Галичина воєнного часу. Там тоді стояли німці. Там дуже активно діяло підпілля. Дід Михайло, щоб не признаватися, що мав зв'язок із лісовими «народними месниками» (а я про них тоді не знала нічого доброго!), казав мені так: «Ми з хлопцями...» А далі йшла розповідь, що вони з хлопцями робили. Дуже добре запам'ятала розповідь про те, як «вони із хлопцями» у Розтоках Косівського району напали на німецький склад. Як грабували його перед ранком. А щоб не сполошити поліцію, кинули німця-охоронця обличчям до землі, у темряві поклали на спину гусяче яйце, а сказали, що то граната: «Заворушишся - смерть на місці». Я часом тепер
руки би собі ломила від того, що маю дрантиву пам'ять! І що мала тоді пришитий язик до піднебіння. Але іншим разом згадую, що діди (по обидва береги Черемоша) говорили про ті часи так наче три дні не їли. Вони боялися розказувати про той час. Багато хто боїться розповідати і тепер. А скоро вже й розказувати буде нікому.
Мій неписьменний рідний дід Власій найбільше устиг розказати мені про те, «як то давно булo». Але якщо нас за розмовами заставав сільський Соломон - бабка Гафія, вона кожному роздавала «наряд» на роботу:
- Власію, ти вже скосив отаву на Іванцевому?
- Марічко, піди-ко, подивися у стайню, чи корова ремигає? І чи кури всілися на сідало.
Я тепер її зрозуміла би. Тоді - ні. «Утворилися врата» розмов із бабкою десь у 90-му році. Але ненадовго. Лише так - на половину. А вона була диво - моя бабця! «А-ну, подивися на цього Кравчука в телевізорі! (Це про Леоніда Макаровича. - М.М.) Такий файний, ніби дотепер цицьку ссе! Що то є - тобі скажу - порода!»
Спілкуючись у травні 2010 року з Леонідом Макаровичем у Познані, на фестивалі «Українська весна», де ми обоє були гостями, я, Марія Матіос, подумала точно так, як сказала колись моя бабця - Гафія Іллівна Матіос 1990 року минулого тисячоліття: «Такий файний, ніби дотепер...»
...Точних даних про кількість зобиджених, репресованих, убитих і т. і. у буковинських Розтоках зараз уже ніхто не скаже. Як не скаже точно про всіх, хто залишився на просторах необъятной Родины». Живий чи мертвий. Бо все ж час до часу в село озиваються діти і внуки тих, кого «вивезли». Багато хто із них живе в Росії говорить по-російському. Ким себе вважає - не знаю, бо тільки з переказів чую про них. Але Щось таки їх кличе. Один раз у житті - а все ж кличе в гори, на місця родинних обійсть. Багато їх живе на Донбасі. Багато - в Миколаївській, Херсонській областях, куди вони переїхали добровільно вже на моїй пам'яті - в кінці 60-х - на початку 70-х, у пошуках кращого побуту. Ще я пам'ятаю, як у селі в людних місцях - біля клубу школи, сільради, пошти - висіли оголошення про набір на роботу і переселення на південь України, з наданням житла і т. і. Дехто вертався, а інші живуть там потепер - і вже й не знаю, чи озиваються. Пам'ятаю сусідську родину Яків'юків, яка з чотирма дітьми тоді подалися у пошуках кращого життя. Знаю свого однокласника, який працює шахтарем на Донбасі. Кажуть, він не озивався навіть до родичів майже три десятки років. А тепер озвався.