Бісова душа, або Заклятий скарб
- Автор: Пузий Владимир
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: Джерела
- ISBN: 966-7831-21-3
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Бісова душа, або Заклятий скарб». Краткое содержание книги:
Але попереджаємо — діючі особи цієї книжки не скандинавські ельфи, не китайські дракони, а наші рідні вовкулаки, чаклуни і навіть Баба Яга.
Головний герой отримує просте завдання — пронести скриньку зі скарбом у таємниче місце і там закопати. Ну і, як годиться, — не обертатися, не відкривати скриньку, не говорити зайвого… І не боятися. Тож і ви не бійтеся — страховиська тут не справжні, а кінець щасливий. Більше нічого не скажемо, окрім того, що написано цікаво і зі знанням справи. Не відірвешся. Отож і не відривайтеся!
Словом, запалали купецькі квартали — а там перекинулося і на все місто. До того ж з-за хмар, що скупчилися над Вовкоградом, почали без угаву бити блискавки (дехто помітив і дивну квадратну тінь у небесах). А от дощу все не було.
Можливо, якби городяни, об’єднавшись, спробували загасити полум’я, їм би це вдалося. Але їх зараз турбувало інше — порятунок того, що залишилося від їхніх подвійних душ. Бо небесні черв’яки-літавиці розірвали Ропушчине Кільце і заходилися полювати на вовкоградців. Спіймавши й остаточно умертвивши двоєдушця, черв’яки заковтували його душу, але не для того, аби зжерти, а щоб перенести повітрям і потім відригнути в потрібному місці, передаючи цю душу у владу своєї хазяйки.
Небеса, здавалося, скажено реготали, знущаючись над нещасними. Мало кому вдалося врятуватися — перевалено тим, хто здогадався і спромігся втекти через Яв. Решта ж гинула у полум’ї, під палаючими руїнами, під ударами черв’яків, від іклів і пазурів власних братів по нещастю…
Смерть збирала свій урожай.
А її тезко в цей час спостерігав за подіями з кургану, де лежала повалена, розбита на друзки кам’яна ропуха. Незабаром йому треба було вирушати далі, у погоню за дивною компанією, яку він переслідував, — але поки в нього була година перепочинку — і блискавки, і гриміння небесне, і виття звіряче, і полум’я.
І біль. Завжди, завжди — біль!..
Розділ сьомий
Берегиня
— Отже, «попросили»? — уточнив Андрій, уважно роздивляючись самохідні чоботи.
Була глупа ніч; вони нарешті вирішили зупинитися і перепочити — якщо вже їх досі не наздогнали, то тепер і поготів… До того ж, за Ропушчине Кільце виїхали, а за його межі не кожен вовкоградець ризикне вибратися.
Словом — відпочинок. Степан вирушив за здобиччю, Андрій тим часом хмизу назбирав і вирішив оглянути речі: чи всі на місці, чи все гаразд? Насамперед — скриньку, та з нею якраз — що станеться? Он стоїть, боками, на яких бризки крові запеклися, сито виблискує. Треба відмити, але це завтра зранку, сьогодні сил немає дурницями займатися…
Потім якось самі собою пригадалися чоботи. Весь день вони поводилися сумирно: тупотіли трохи позаду Орлика, відставати не відставали, але і вперед не виривалися. Миколка, щоправда, ні-ні та й оглядався перевірити, як вони там. А Андрія спитай — краще б, якби відстали чи загубилися. І так клопотів по вуха, а тут ще чоботи ці…
І як з ними хлопець «спілкується»?
Сам не розумію, розводив руками той. Вони, дядьку Андрію, в кущах ховалися, коли ви з дядьком Степаном у місто звіряче пішли. Довго хоронилися — певно, боялися чогось. Ну, а я їх примітив та й покликав. Словами, як же іще. Вони візьми та й вийди. А потім попросилися з нами. Не словами — чим же їх вимовляти? Просто… попросилися і все.
Андрій пальцем поманив чоботи — підійшли, сторожко, але наче з гідністю. Це йому несподівано сподобалося, і він посміхнувся їм, і — от дива! — ті немовби посміхнулися у відповідь. Відразу стало зрозуміло, як з ними Миколка спілкувався. Хоча, звичайно, таким чином на теми сторонні не дуже-то побалакаєш…
— О, вже із взуттям знайшов спільну мову! — не пропустив нагоди покепкувати Степан. Він якраз повернувся зі здобиччю — знову із хвостатим зайцем.
Засмажили, поїли; лягли біля вогнища відпочивати. Неподалік тихесенько форкав вичищений та нагодований Орлик, поскрипували сонні чоботи.
— Гарно горить… — задумливо промовив, дивлячись кудись у далечінь, Степан. — Просто тобі як на Купала…
— А чи не Вовкоград це? — Андрій підвівся на лікті, аби краще бачити. Дійсно, горіло якраз у тому місці. А більше з такої відстані нічого не розбереш.
— Владу ділять, чи що?
— Ну, вже точно, не підсвічують, аби нас краще видно було.
— А може, напав на них хтось? — висловив припущення Миколка.
Андрій стенув плечима:
— Та навряд… Ропухи вартують уважно й цілодобово. Вони ж кам’яні, їм спати не треба. А от нам, панове, не завадило б. Тож пропоную цей дишпут продовжити завтра. Згода?