Бісова душа, або Заклятий скарб
- Автор: Пузий Владимир
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: Джерела
- ISBN: 966-7831-21-3
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Бісова душа, або Заклятий скарб». Краткое содержание книги:
Але попереджаємо — діючі особи цієї книжки не скандинавські ельфи, не китайські дракони, а наші рідні вовкулаки, чаклуни і навіть Баба Яга.
Головний герой отримує просте завдання — пронести скриньку зі скарбом у таємниче місце і там закопати. Ну і, як годиться, — не обертатися, не відкривати скриньку, не говорити зайвого… І не боятися. Тож і ви не бійтеся — страховиська тут не справжні, а кінець щасливий. Більше нічого не скажемо, окрім того, що написано цікаво і зі знанням справи. Не відірвешся. Отож і не відривайтеся!
Андрій довго не хотів вірити цим чуткам. Про Івана взагалі нічого не знав відтоді, як завіз його до двоєдушців.
Тепер от усе розкрилося. А потім, коли вони у кабінеті Прохорука вдвох залишились, й інше з’ясувалося.
— А що М’ясниця? — сито посміхнувся ясновельможний на Андрієве запитання. — Дуже зручно вийшло, між іншим. Знаєш, коли у звірячому тілі з року в рік сидиш… незабутні, скажу тобі, відчуття. Один на одного гарчати починаємо. Я місцевих ледь стримую, змушую от на задніх лапах ходити, аби зовсім не спаскудилися.
— Тільки лиш, виходить, із людинолюбства?
— Цього, Андрію, не треба — що не моє, то не моє. Яке ж тут, скажи на милість, людино-любство? Ні, я тільки одного хочу — жити! По-справжньому, Андрію! Я ж був кращим Світайловим учнем, він сам це визнавав! А потім, через дурницю — на все життя звірем залишитися?!
— Нічого собі дурниця! Я дізнавався — ти ж мертвяків піднімати з могил намірявся, за що тебе добрі люди до мертвяків і відправили.
— Кепсько тебе Світайло вчив, якщо таке кажеш, — зневажливо мовив управитель. — Бо якщо ти вибраний Господом, якщо дано тобі знання велике, таємне — значить, і закони звичайних людей не для тебе писані.
Чорний вовкодав по-людському похитав головою, дивлячись на сивого вовка.
— Дурень ти усе-таки, Іване, ой і дурень!.. Шкода мені тебе. Знаєш, що Світайло казав? Ти був його кращим учнем. Але потім перестав ним бути, взагалі перестав бути його учнем. Учень — не той, хто отримує знання, а той, хто осягає мудрість учителя і прямує його шляхом.
— Щось ти сам із собою не в злагоді, Андрію. Кажеш одне, а робиш інше. Та ти ж сам, шановний, привіз мені хлопчика до М’ясниці — сказав іще сторожі на вході, що купець. А наші да-авненько вас запримітили, все вирішували, хто такі та для чого заявилися. Щоправда, не знав я, що ти двоєдушець.
— А я і не двоєдушець, — тихо мовив Андрій.
Почувши це, Прохорук, певно, здогадався про наміри гостя — а можливо, надто красномовним був погляд чорного вовкодава. Вовк плигнув на Андрія, намагаючись дотягнутися до горла, — але той одним сильним рухом ухопив його за карк і відкинув у дальній куток. Потім, не зволікаючи ані миті, перекотився через голову й обернувся на людину. Вгледівши це, сивий вовк зрадів — вирішив, що так буде легше перемогти суперника.
Але постріл з рушниці, знятої зі стіни, довів протилежне.
— Усе-таки ти був поганим учнем. Світайло завжди казав: «Не вішай на стіну заряджену зброю — вистрілить». — Андрій жбурнув рушницю і, знову перекинувшись на вовкодава, побіг у коридор, наказавши Степанові, що чекав за дверима: «За мною!»
І — почалося!..
…дві стріли, які ніхто не в змозі зупинити, — бо хто здатен навіть подумки встати на шляху блискавок?
Вони неслися як скажені, наче всі чорти з пекла намірялися наздогнати їх і втопити у розпеченій смолі.
Вартові-ведмеді на вході, звичайно, почули постріл — але звідки їм було знати, що він означав?
— Тривога! — заволав їм Андрій, вибігаючи на площу. — Дім охороняти, нікого не впускати, нікого не випускати! Наказ ясновельможного.
— Слухаюсь! — діловито відповів ведмідь, який пам’ятав Андрія з минулих відвідин Вовкограда.
Утім, Ярчук не мав сумніву, що незабаром байбак Матвій пересилить власний страх, підніметься у кабінет управителя, а потім поквапиться з «жахливою звісткою» до вартових. Тож часу обмаль.
І взагалі, не ті хвилини треба рахувати, які залишилися до байбакової сміливості, а ті, за які їм зі Степаном слід до Миколки добігти. Бо — «привіз хлопчика до М’ясниці — сказав ще й сторожі на вході, що купець» — а купцями тут тепер людоловів називають.
Тільки б встигнути! Тільки б, Господи, встигнути!..
Вони вискочили за браму, і — шляхом, просто до гайка, де залишив Орлика з Миколкою. А там уже кипіло, їжачилося, слиною капало, кривавилося — звірячі хребти гнулися коромислами, ричання стояло до небес, земля витоптана, вся вкрита попелом струшених із гілок золотавих яблук. І — іржання, і крик хлопчачий: «Тримайся, Орлику! Ану, чоботи, покажіть їм, іродам!»
Марить хлопець, не інакше. Ну, гаразд, з цим потім розберемося.
Вони увійшли двома лезами в це здиблене варево чужих життів — і ну шматувати! — та так, що якоїсь миті Андрієві здалося: ніколи вже не стане він людиною, просто не зможе, а якщо і стане, колишнім — ніколи.
— Зупинися, Андрію! Все уже, скінчилося… — Це Степан.
Озирнувся — дійсно, скінчилося. Два чи три собаки, кульгаючи, втікають до міста, решта лежить покотом, дехто ще стогне, але жити їм залишилося недовго.