Піонери або Біля витоків Саскуеханни

— Я визнаю: він твій, — сказав Мармедюк. — І я винен тобі не лише за дичину. Але вранці ти зайди до мене, й ми залагодимо цю справу і все інше. Елізабет! — звернувся він до дочки, яка, дізнавшись, що перев'язку закінчено, повернулася до зали. — Накажи, щоб цього юнака нагодували, і хай Аггі приготує сани й відвезе його до друга, про якого він так турбувався.

— Пробачте, сер, але я не можу піти, не одержавши частини здобичі, — відказав юнак, намагаючись погамувати хвилювання. — Я вам уже казав, що мені самому потрібна дичина.

— Не будемо сперечатися! — вигукнув Річард. — Суддя заплатить уранці за оленя, а ти, Ремаркабль, віддай йому всю тушу, крім сідла. Отже, тобі пощастило: куля тебе не скалічила, рану перев'язали незгірш, як у філадельфійському шпиталі, коли не краще; ти дуже вигідно продав оленя та ще й можеш забрати майже всю тушу. Ремаркабль, накажи Томові, щоб він і шкуру віддав. Так, так, і шкуру! Принеси її завтра мені, і я заплачу тобі півдолара чи скільки там. Мені якраз потрібна така шкура — покрити сідлову подушку для кузини Бесс.

— Дякую, сер, за вашу щедрість і за допомогу, — мовив незнайомець. — Але ви залишаєте собі саме ту частину оленя, яку я волів би мати сам. Я не віддам сідла.

— «Не віддам»! — вигукнув Річард. — Такий одвіт проковтнути тяжче, ніж оленячі роги!

— Так, не віддам, — твердо повторив юнак і погордливо окинув усіх поглядом, ніби хотів знати, хто посміє заперечити його право. Але, зустрівши здивований погляд Елізабет, додав уже лагідніше:

— Коли, звичайно, мисливець має право на дичину, яку він підстрелив сам, і коли закон це право охороняє.

— Так, звичайно, — сказав суддя Темпл розчаровано й трохи здивовано. — Бенджаміне, подбай, щоб оленя всього поклали в сани, а юнака хай відвезуть до хатини Шкіряної Панчохи. Але постривай, юначе, як же тебе звати? Я сподіваюся ще зустрітися з тобою і відшкодувати зло, яке я тобі заподіяв.

— Мене звати Едвардс, — відповів незнайомець, — Олівер Едвардс. Знайти мене неважко, бо я мешкаю неподалік і від людей не ховаюся, бо нікому не зробив зла.

— Це ми заподіяли вам зло, сер, — мовила Елізабет. — І коли ви відмовитеся від нашої допомоги, мій батько дуже засмутиться. Він буде радий бачити вас завтра.

Мисливець пильно подивився на вродливу прохачку, аж вона зашарілася від того погляду. Отямившись, він опустив очі долу й промовив:

— Добре, завтра вранці я прийду до судді Темпла і згоден, щоб зараз він позичив мені сани — на знак примирення.

— Примирення! — вигукнув Мармедюк. — Але ж я тебе поранив випадково, то невже це могло заронити в твоє серце ворожнечу?

— Відпусти нам борги наші, як і ми відпускаємо боржникам нашим, — втрутився пастор Грант. — Так учив нас Ісус, і слова його мають бути золотим правилом для нас, його смиренних послідовників.