Піонери або Біля витоків Саскуеханни

Поживши довго серед білих, могіканин прийняв деякі їхні звичаї, проте здебільшого тримався своїх давніх звичок. Як і в усіх його одноплеменців, що тривалий час перебували під впливом білих, у нього з'явились нові потреби, і вбрання його було чимось середнім між одягом індіанським і європейським. Він був без шапки, байдуже про міцний мороз; чорне волосся, довге й жорстке, спадало йому на високе чоло і навіть на щоки, ніби приховуючи скорботу шляхетної душі, що оплакувала колишню славу. Ніздрі його прямого римського носа і на сімдесятім році життя роздувались і тріпотіли, як в юності; рот був широкий, але губи — виразні, міцно стулені. Коли він їх розтуляв, видно було міцні, рівні, білі зуби. Підборіддя було повне, але вперед не видавалося, а вилиці сильно розвинені — особливість, притаманна всій червоношкірій расі. Очі він мав невеликі, та коли, ставши на порозі, вій обвів поглядом залу, в них спалахнуло чорне полум'я.

Побачивши, що люди, які обступили юнака, дивляться на нього, могіканин скинув з плечей ковдру, приперезану поясом із березової кори, так що вона прикрила гамаші з невиробленої оленячої шкіри. Він повільно перейшов велику залу, і глядачі мимоволі замилувались величною грацією його ходи. Плечі й груди індіанця були оголені, й серед численних бойових рубців висіла срібна медаль із зображенням Вашінгтона, яку він завжди носив на шиї. Руки були прямі й гарні, але не такі м'язисті, як у людей, що звикли до тяжкої праці. Медаль була його єдиною прикрасою, хоч великі дірки в мочках, що звисали майже на два дюйми, свідчили про те, що колись він залюбки чепурився. В руці він тримав маленький кошик із білих ясеневих прутин, химерно розмальований чорною і червоною фарбами.

Коли цей син лісів наблизився до товариства, всі розступились, щоб індіанець міг підійти до того, задля кого він сюди з'явився. Проте він не заговорив, а стояв мовчки, втупивши палючі очі в плече юнака, а тоді пильно позирнув на суддю, який, здивований незвичною поведінкою завжди спокійного й врівноваженого індіанця, простяг йому руку, мовивши:

— Ласкаво просимо, Джоне! Цей юнак, здається, дуже високої думки про твоє мистецтво, і він бажає, щоб рану його лікував ти, а не доктор Тодд.

Нарешті могіканин заговорив, і то досить доброю англійською мовою. Голос у нього був низький і гортанний.

— Діти Міквона не люблять вигляду крові, і все ж Молодого Орла вразила рука, яка не повинна чинити зло!

— Могіканине! Старий Джоне! — вигукнув суддя. — Невже ти думаєш, що я можу з доброї волі пролити людську кров? Сором, сором тобі, старий Джоне! Ти ж християнин, і не повинен давати волю таким думкам!

— Злий дух часом гніздиться в найдобріших серцях, — відказав індіанець. — Але мій брат каже правду — його рука нікого не позбавила життя. Навіть тоді, коли діти Великого англійського батька забарвили води кров'ю його народу.

— Звичайно, Джоне, — серйозно мовив містер Грант, — ти пам'ятаєш заповідь нашого спасителя — «не суди, і тебе не осудять». З якої б то причини мав суддя Темпл ранити цього юнака, якого він не знає і який не може йому заподіяти шкоди ані принести користі?