Сучасна польська повість

Мої спроби наслідувати вичитані в книжках любовні сцени викликали в дівчат спершу здивування, потім зацікавлення, збудження і… захисну реакцію. Я сміявся.

Брат мені казав, що дівчата, боронячись, уже готуються піти на «жертву». І ось тоді я відступав. Мій вродливий середній брат теж навчав мене: «Дівчина так утікає, щоб ти її наздогнав. Коли ти їй подобаєшся, вона так легко тебе не відпустить. Наприклад, у танку весь час вигукуватиме «ширше коло», щоб якось добратись до тебе».

Мені здавалося, що я вже відбув «холодний гарт».

Вернувшись додому, я мився до пояса над коритом, з якого напували корів і коней, пирскав, розминав м’язи, тішився своїми перемогами. Уявними. Тими, яких ще не було. А вночі мучився. «Геть, іди геть! — кричав: — Ах ти шльондра! Ти заодно з адвокатами, купцями і ксьондзами. Але ти ще в мене поплачеш!» І враз передо мною поставали розтулені, ніби припухлі Вандині уста, гаряче, покірне тіло. «Ось так буде, ось так…» Я ніби й не бажав перемоги, і ненавидів себе, коли думав про поразку.

Я тоді ще не знав, що Ванда вже має досвід у цих делікатних справах.

У хід подій втрутилася стихійна сила — погода. Спека.

Міський майдан, передчасна спекота, крізь підошви як вогнем пече. Життя завмерло. Часом біля колонки зупиниться вантажна машина, щоб набрати води, підбіжать дві-три собаки, скроплять задні колеса, та й по всьому.

Діти доторкнуться голими задками розпеченого каменю на бруку і прожогом навтьоки. Міські нетрі зі смердючими калюжами, житла-нори, населені шевцями, кравцями, дрібними крамарями, пралями, нори, наче вулики, набиті брудом та хирлявими дітлахами, здавалися прохолодним оазисом. Адже з вулиць і тротуарів, білих від куряви, до них вели тунелі підворіть, темні, як лісові хащі.

Я сказав Ванді:

— Хіба ж це місце для розмов? Та тут дихнути не можна. Нехай вже хтось інший брук шліфує.

Ми пішли просто в «парк», такий собі сліпий заулок, з одного боку — лави, з другого — костьольний мур. Тут лежала густа тінь, сонячне світло ледве пробивалося крізь листя. Ані подиху вітерця.

— Ото з дощу та під ринву.

Вона допитливо дивилась на мене. Я витримав цей погляд, навіть не всміхнувся. Може, злякалася, що я помітив у неї синці під очима, ознаку гріховності? Від парку вниз збігали вулиці другої половини містечка, а вгорі проходила вузькоколійка, по ній бігав паровозик з кількома старенькими вагончиками, який весь час монотонно гудів: «Уф-фа, уф-фа-ззд!» Залізничники безупинно переганяли його сюди-туди, щоб він, бува, не застоявся, ніби цим не тільки доводили свою старанність, а й підносили містечко до рангу важливого залізничного вузла.

Містечко здавалось великим тільки тому, що навколишні містечка й селища були ще убогіші. Жінки немилосердно молотили палицями по перинах, пропечених сонцем; раз у раз з однаковими інтервалами розлягався відчайдушний крик: «Байгеле, байгеле, купуйте байгеле!» То кричав маленький, заввишки як його кошіль з булочками та рогаликами, старий єврей, голос у нього був різкий, як у павича, що походжав у ксьондзовому садку. Я зроду не чув більш розпачливого волання, ніж цей заклик порятувати голодних дітей. У «байгеле» їх було семеро.