Трикутний капелюх
- Автор: де Аларкон Педро Антонио
- Серия: Вершини світового письменства #45
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Женев'єва Конєва
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Трикутний капелюх». Краткое содержание книги:
Тематика оповідань — це передусім уславлення патріотизму іспанського народу під час війни за незалежність 1808 року, екскурси в минуле країни, а також любовно-побутові колізії…
— Гардуньйо! Гардуньйо! — ще здалеку почала гукати наваррка.
— Я тут! — озвався нарешті альгвасил з-за огорожі. — Це ви, сеньє Фраскіта?
— Та я. Біжи до млина і рятуй свого хазяїна, бо він умирає!..
— Що ви кажете? Бути не може!
— Що чуєш, Гардуньйо…
— А ви, серденько? Куди це в таку пору?
— Я?.. Відійди, йолопе! Їду в місто по лікаря! — відказала сенья Фраскіта, вдаривши ослицю п’ятою, а Гардунью носаком.
І звернула… не на дорогу в місто, як сказала допіру, а на шлях до ближнього села.
Гардунья не звернув на це уваги, він уже стрімголов мчався до млина, міркуючи собі так: «Їде по лікаря!.. А що ж їй ще лишається робити! Тож і він бідолашний! Знайшов час для недуги!.. Не по зубах, видно, цукерка!»
XXII
Гардунья пнеться із шкіри
Коли Гардунья прибіг до млина, корехідор уже отямився і намагався підвестись з підлоги.
Тут же на підлозі, поруч, горів світильник, принесений його милістю зі спальні.
— Вона пішла? — перш за все запитав дон Еухеніо.
— Хто?
— Чортиця!.. Жінка мірошника, хотів я сказати…
— Так, сеньйоре… Пішла вже… і не думаю, щоб в доброму гуморі…
— Ой, Гардуньйо! Я вмираю…
— Та що з вами, заради всіх святих!
— Я впав у воду і змок до рубця… Промерз до кісток!
— Так, так! Он якої заспівали!
— Гардуньйо!.. Думай, коли говориш!
— Я ж нічого не кажу, сеньйоре.
— Ну, гаразд, рятуй мене.
— Хвилинку… Зараз усе влаштую, ваша милість!
Так сказав альгвасил і вмить ухопив однією рукою світильник, а другою підхопив корехідора під пахву. Перенісши його нагору, до спальні, він скинув з нього весь одяг, вклав у ліжко, збігав до давильні, приніс оберемок дров, розпалив у кухні вогонь, приніс згори одяг свого начальника й розвісив на бильцях двох чи трьох стільців. Тоді запалив ліхтар, повісив його на гачок і знову повернувся до спальні.
— Як ми себе почуваємо? — запитав він дона Еухеніо, підносячи світильник якнайвище, щоб роздивитися обличчя потерпілого.
— Чудово! Здається, починаю пітніти… Завтра я тебе повішу, Гардуньйо!
— За що, сеньйоре?
— І ти ще насмілюєшся питати? Чи ти гадаєш, що я, діючи за твоїм планом, розраховував лягти у це ліжко сам-один, та ще вдруге прийнявши хрещення в купелі? Завтра ж тебе повішу!
— Але скажіть, ваша милість, що скоїлося?.. Сенья Фраскіта?..
— Сенья Фраскіта хотіла мене вбити. Це все, чого я досяг, послухавши твоїх порад!.. Кажу, що завтра вранці повішу тебе.
— Ну, до вбивства напевне не дійшло б, сеньйоре корехідор! — зауважив альгвасил.
— Чому ти так думаєш, зухвальцю? Бо я й без того лежу тут знесилений?
— Ні, сеньйоре. Кажу так, бо сенья Фраскіта не така жорстока, коли поїхала до міста по лікаря…
— Святий боже! Ти певний, що вона поїхала до міста? — вигукнув дон Еухеніо, вкрай переляканий.
— В усякому разі, вона мені так сказала…
— Біжи, лети, Гардуньйо! О! Я зовсім пропав! Знаєш, навіщо сенья Фраскіта поїхала до міста? Щоб розповісти усе моїй жінці!.. Сказати їй, що я тут! О боже мій, боже! Я й на гадці не мав такого! Думав, що вона поїхала до села шукати чоловіка, а чоловік її в надійних руках, — мені й байдуже, що вона поїхала! Але в місто!.. Гардуньйо, біжи, лети… Ти прудкий, врятуй мене! Аби тільки клята жінка мірошника не пробралася в мій дім!
— І ваша милість мене не повісять, коли мені це вдасться? — з прихованим глумом запитав альгвасил.
— Навпаки! Я подарую тобі черевики, вони майже нові, а на мене завеликі. Я подарую тобі все, що забажаєш!
— Коли так — лечу! Спіть спокійно, ваша милість. Наваррку я засаджу до в’язниці і за півгодини повернуся. Коли треба, я біжу швидше за осла! — сказав Гардунья і збіг сходами вниз.
Певна річ, що саме коли альгвасил мчав до міста, на млині побував мірошник і підгледів у замкову щілину страшне видиво.
Полишимо поки що корехідора пітніти в чужій постелі, а Гардунью — бігти до міста (куди невдовзі слідом за ним рушить дядько Лукас у трикутному капелюсі та яскраво-червоному плащі), і, теж перетворившись на скороходів, поспішимо до села вслід за відважною сеньєю Фраскітою.
XXIII
Знову пустеля і вже знайомі голоси
На шляху від млина до села з жінкою мірошника трапилася лише одна пригода: вона трохи переполошилася, побачивши, що хтось серед поля викрешує вогонь.
«А раптом це шпигун корехідора? Може, їде, щоб мене затримати?» — подумала вона.
І враз з того боку почувся ослячий рев.
«Звідки в полі осли в таку пору? — подумала сенья Фраскіта. — Тут же нема ні садиб, ні хутора… Їй-богу, це витівки нечистої сили! Бо не може ж це бути ослиця мого чоловіка… Що мав би робити Лукас отут серед поля опівночі? Нічого! Це шпигун, точно!»