Трикутний капелюх
- Автор: де Аларкон Педро Антонио
- Серия: Вершини світового письменства #45
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Женев'єва Конєва
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Трикутний капелюх». Краткое содержание книги:
Тематика оповідань — це передусім уславлення патріотизму іспанського народу під час війни за незалежність 1808 року, екскурси в минуле країни, а також любовно-побутові колізії…
— Слухай, жінко…
— Не хочу слухати! Йдіть-но звідси цю ж хвилину, сеньйоре корехідор!.. Забирайтесь, бо я не знаю, що зроблю!..
— Що таке?
— А що чуєте! Мого чоловіка немає вдома, але я й сама змушу вас поважати цей дім. Ідіть туди, звідки прийшли, якщо не хочете, щоб я знову скинула вас у воду власними руками!
— Дитино, дитино! Не галасуй так, я не глухий!.. — вигукнув старий розпусник. — Я тут не просто так!.. Я прийшов визволити Лукаса, якого помилково затримав сільський алькальд… Але перш за все висуши мій одяг… На мені сухої нитки нема!
— Кажу вам, геть звідси!
— Замовч, дурна!.. Що ти знаєш? Дивись… Ось призначення для твого небожа… Розпали вогонь, поговоримо… А поки одяг сохнутиме, я приляжу на це ліжко…
— Он як? Тепер зрозуміло, навіщо ви прийшли! Тепер зрозуміло, нащо ви звеліли арештувати мого Лукаса! Тепер ясно, чому у вас в кишені призначення для мого небожа! Святі угодники! Бач, що собі думає про мене цей бовдур!
— Фраскіто! Я — корехідор!
— А хоч би ви були й королем! Що мені з того? Я жінка свого чоловіка й господиня в своєму домі! Гадаєте, я злякаюся корехідорів? Я знайду дорогу і до Мадріда, і на край світу, я знайду управу на старого розпусника, який втоптує в багно свій високий сан! А насамперед я завтра ж піду до вашої дружини…
— Ти не зробиш цього! — зарепетував корехідор. Чи то терпець у нього урвався, чи він змінив тактику. — Не зробиш. Я застрелю тебе, якщо словами тебе не проймеш…
— Застрелите? — глухо повторила сенья Фраскіта.
— Застрелю, так… і за це мені нічого не буде. Що вдієш — я попередив у місті, що цієї ночі полюватиму на злочинців… Тож не будь упертою… і полюби мене… бо я ж тебе палко кохаю!
— Застрелите, сеньйоре корехідор? — вдруге повторила наваррка, закладаючи руки за спину і подаючись усім тілом уперед, наче готуючись кинутися на свого супротивника.
— Якщо ти впиратимешся, то застрелю й звільнюся від твоїх погроз… і від твоєї краси, — відказав переляканий корехідор, витягаючи пару кишенькових пістолетів.
— А, ще й пістолети? А в другій кишені призначення небожеві? — похитуючи головою, промовила сенья Фраскіта. — Що ж, сеньйоре, в мене нема вибору, заждіть хвилинку, я тільки розпалю вогонь.
З цими словами вона метнулася до сходів і трьома стрибками спустилася вниз.
Корехідор схопив світильник і пішов за жінкою мірошника, боячись, щоб вона не втекла; але оскільки він спускався дуже помалу, то на порозі кухні зіткнувся з наварркою, яка вже поверталася назад.
— Отже, зібралися мене застрелити? — вигукнула непокірна жінка, відступаючи на крок. — Ну, то… захищайтеся, кабальєро! До ваших послуг.
Сказала і навела прямо в обличчя корехідора дуло того страшного мушкета, який відіграє таку значну роль в нашій бувальщині.
— Зупинися, нещасна! Що ти чиниш? — скрикнув корехідор, вмираючи від жаху. — Я ж пожартував!.. Поглянь… Пістолети не заряджені. А от призначення — свята правда… Ось… Бери… Дарую тобі… Воно твоє… Задурно, зовсім задурно…
І, тремтячи, поклав призначення на стіл.
— Оце добре! — відповіла наваррка. — Завтра воно мені згодиться, щоб розпалити вогонь, коли готуватиму сніданок чоловікові. Від вас я не хочу навіть царства небесного; а якщо колись мій небіж приїде з Естельї, то лише для того, щоб зламати вашу мерзенну руку, якою ви підписали цей паскудний папір! Геть, сказала я! Геть з мого дому! Швидко! Геть!.. Доки терпець мені не урвався!
Корехідор нічого не відповів на ці слова. Він зблід, аж посинів, очі закотилися під лоб, тіло тряслося, мов у лихоманці. Раптом у нього затряслася нижня щелепа, і корехідор хряснув на підлогу в страшних корчах.
Переляк від того, що він мало не втопився, мокра як хлющ одежа, дика сцена в спальні, жах, який охопив його, коли він стояв під дулом мушкета наваррки, підкосили хирлявого дідугана.
— Умираю! — белькотів він. — Клич Гардунью!.. Гардунью клич, він там… у ярку… Мені не можна вмерти в цьому домі!..
Далі говорити він не міг. Очі його заплющилися, він витягся, немов покійник.
«Ще й справді помре! — схаменулася сенья Фраскіта. — Ну й халепа! Що я робитиму з ним? Що скажуть люди? Лукас що скаже?.. Як я зможу виправдатися, коли сама відчинила йому двері?.. Ой, ні… Я не повинна залишатися тут з ним. Треба шукати чоловіка. Треба зняти переполох раніше, ніж спаплюжать мою честь!»
Постановивши собі так, вона кинула мушкет, побігла до стайні, відв’язала ослицю, осідлала її абияк, відчинила ворота, легко скочила в сідло, хоч була пухкенька, і поскакала до яру.