Трикутний капелюх

— Застрелю, так… і за це мені нічого не буде. Що вдієш — я попередив у місті, що цієї ночі полюватиму на злочинців… Тож не будь упертою… і полюби мене… бо я ж тебе палко кохаю!

— Застрелите, сеньйоре корехідор? — вдруге повторила наваррка, закладаючи руки за спину і подаючись усім тілом уперед, наче готуючись кинутися на свого супротивника.

— Якщо ти впиратимешся, то застрелю й звільнюся від твоїх погроз… і від твоєї краси, — відказав переляканий корехідор, витягаючи пару кишенькових пістолетів.

— А, ще й пістолети? А в другій кишені призначення небожеві? — похитуючи головою, промовила сенья Фраскіта. — Що ж, сеньйоре, в мене нема вибору, заждіть хвилинку, я тільки розпалю вогонь.

З цими словами вона метнулася до сходів і трьома стрибками спустилася вниз.

Корехідор схопив світильник і пішов за жінкою мірошника, боячись, щоб вона не втекла; але оскільки він спускався дуже помалу, то на порозі кухні зіткнувся з наварркою, яка вже поверталася назад.

— Отже, зібралися мене застрелити? — вигукнула непокірна жінка, відступаючи на крок. — Ну, то… захищайтеся, кабальєро! До ваших послуг.

Сказала і навела прямо в обличчя корехідора дуло того страшного мушкета, який відіграє таку значну роль в нашій бувальщині.

— Зупинися, нещасна! Що ти чиниш? — скрикнув корехідор, вмираючи від жаху. — Я ж пожартував!.. Поглянь… Пістолети не заряджені. А от призначення — свята правда… Ось… Бери… Дарую тобі… Воно твоє… Задурно, зовсім задурно…

І, тремтячи, поклав призначення на стіл.

— Оце добре! — відповіла наваррка. — Завтра воно мені згодиться, щоб розпалити вогонь, коли готуватиму сніданок чоловікові. Від вас я не хочу навіть царства небесного; а якщо колись мій небіж приїде з Естельї, то лише для того, щоб зламати вашу мерзенну руку, якою ви підписали цей паскудний папір! Геть, сказала я! Геть з мого дому! Швидко! Геть!.. Доки терпець мені не урвався!

Корехідор нічого не відповів на ці слова. Він зблід, аж посинів, очі закотилися під лоб, тіло тряслося, мов у лихоманці. Раптом у нього затряслася нижня щелепа, і корехідор хряснув на підлогу в страшних корчах.

Переляк від того, що він мало не втопився, мокра як хлющ одежа, дика сцена в спальні, жах, який охопив його, коли він стояв під дулом мушкета наваррки, підкосили хирлявого дідугана.

— Умираю! — белькотів він. — Клич Гардунью!.. Гардунью клич, він там… у ярку… Мені не можна вмерти в цьому домі!..

Далі говорити він не міг. Очі його заплющилися, він витягся, немов покійник.

«Ще й справді помре! — схаменулася сенья Фраскіта. — Ну й халепа! Що я робитиму з ним? Що скажуть люди? Лукас що скаже?.. Як я зможу виправдатися, коли сама відчинила йому двері?.. Ой, ні… Я не повинна залишатися тут з ним. Треба шукати чоловіка. Треба зняти переполох раніше, ніж спаплюжать мою честь!»

Постановивши собі так, вона кинула мушкет, побігла до стайні, відв’язала ослицю, осідлала її абияк, відчинила ворота, легко скочила в сідло, хоч була пухкенька, і поскакала до яру.