Трикутний капелюх
- Автор: де Аларкон Педро Антонио
- Серия: Вершини світового письменства #45
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Женев'єва Конєва
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Трикутний капелюх». Краткое содержание книги:
Тематика оповідань — це передусім уславлення патріотизму іспанського народу під час війни за незалежність 1808 року, екскурси в минуле країни, а також любовно-побутові колізії…
«Зате я знаю правду! Подумаємо, як бути!» — прошепотів Лукас і спокійно випростався.
Він спускався сходами так само обережно, як і підіймався…
«Тонка справа… Треба обміркувати. Часу в мене вистачить на все…»
Лукас сів посеред кухні, обхопив голову руками.
Так сидів він довго, поки легкий удар по нозі вивів його із задуми.
То був мушкет — він ковзнув з колін, і це наче послужило Лукасові сигналом.
— Ні, кажу тобі, ні! — бурмотів дядько Лукас, звертаючись до мушкета. — Ти мені не потрібний! Усі будуть жаліти їх… а мене повісять! Адже це — корехідор… а вбивство корехідора в Іспанії не прощають! Скажуть, що я вбив його з дурних ревнощів, а потім роздягнув і вклав у свою постіль… Скажуть ще, що жінку я вбив просто з підозри… І мене повісять! Візьмуть та й повісять! Крім того, на схилі своїх днів я викличу в людей тільки жаль, а це означатиме, що я повівся легкодухо, необачно. Всі сміятимуться з мене! Скажуть, що в своєму нещасті я сам винен, бо я горбань, а Фраскіта така гарна! Нізащо! Ні! Мені треба помститися, а помстившись, я буду торжествувати, зневажати, сміятися, ще й як сміятися з усіх, щоб ніхто ніколи не міг уже глузувати з мого горба, — адже поки що йому майже заздрять, але який кумедний вигляд мав би він на шибениці!
Так роздумував дядько Лукас, часом не усвідомлюючи виразно, про що ж ідеться. Як би там не було, але, міркуючи про це, він поставив мушкет на місце і почав ходити туди й сюди, заклавши руки за спину й схиливши голову, ніби шукав помсти на підлозі чи на землі, вишукував, як найдошкульніше, найганебніше поглумитися над своєю жінкою та корехідором, але і в думках не вдавався до правосуддя, не мислив стати на герць, простити їй чи покластися на волю неба… як учинив би на його місці кожний інший чоловік не з такою поривистою вдачею, байдужий до людської думки, — чоловік, який вміє стримати свої почуття.
Раптом йому в очі впало вбрання корехідора…
Лукас завмер…
На обличчі його поступово проявлялися радість, задоволення, безмежне торжество… І він вибухнув сміхом, шаленів у сміхові — але беззвучно, щоб не почули нагорі. Він ухопився обома руками за живіт, щоб не луснути, корчився зо сміху, як у припадку, нарешті впав, знеможений, на стілець і так сидів доти, поки не проминув цей напад гіркої радості. То був воістину мефістофельський сміх.
Заспокоївшись трохи, він почав роздягатися з гарячковим поспіхом. Свій одяг він розвісив на тих самих стільцях, де висіло вбрання корехідора, надягнув на себе всі його речі, починаючи з черевиків з пряжками і кінчаючи трикутним капелюхом, причепив шпагу, загорнувся в яскраво-червоний плащ, узяв жезл та рукавички, вийшов з млина і попрямував до міста, похитуючись точнісінько як дон Еухеніо де Суньїга й проказуючи час від часу слова, які запали йому в голову:
— Жінка корехідора теж непогана!
XXI
Захищайтеся, кабальєро!
Облишмо на якийсь час Лукаса і погляньмо, що трапилося на млині відтоді, як ми покинули там на самоті сенью Фраскіту, і до тих пір, коли її чоловік, повернувшись, знайшов у себе вдома такі незвичайні зміни.
Минула вже година, як дядько Лукас поїхав з Тоньюело. Засмучена наваррка, яка вирішила не лягати спати, поки не вернеться чоловік, і тому плела панчохи в спальні на горішньому поверсі, раптом почула жалібні крики, які долинали знадвору, десь зовсім близько, з того боку, де бігла вода по лотоках.
— Рятуйте, тону! Фраскіто! Фраскіто!.. — розпачливо благав чоловічий голос.
«Невже Лукас?» — з жахом, який нема потреби описувати, подумала наваррка.
В спальні були маленькі дверцята, що про них розповідав Гардунья, — вони справді виходили на верхню частину лотоків. Не вагаючись, Фраскіта відчинила їх, тим більше, що вона не впізнала голосу, що просив допомоги, і зіткнулася віч-на-віч з корехідором, котрий, мокрий як хлющ, саме виборсувався з бурхливого потоку…
— Прости, господи! Господи, прости! — белькотів паскудний дідуган. — Я вже думав, що втопився!
— Це ви? Що це означає? Як ви насмілилися? Чого вам тут треба в таку пізню годину?.. — закричала на нього жінка мірошника, більше обурена, ніж налякана, мимохіть ступивши крок назад.
— Мовчи! Мовчи, жінко! — шамкотів корехідор, прослизаючи за нею в кімнату. — Зараз я тобі все розкажу… Я мало не втопився! Вода несла мене, мов пір’їну! Поглянь, який в мене вигляд!
— Геть, геть звідси! — перебила сенья Фраскіта, запалюючись ще сильніше. — Нема чого мені пояснювати!.. Я й так усе розумію! Що мені до того, що ви тонули? Хіба я вас кликала сюди? Ох, яка ганьба! Ось для чого ви прислали по мого чоловіка!