Пророчиця

Так. Шпола мусив це визнати.

— Тепер: для чого я тобі все це кажу без свідків, Андрію Петровичу? — Зарудний жбурнув зіжмаканий кульочок у кошик для сміття. — Ти нормальний мужик, ти зрозумієш. Насправді Сашко Момот — теж непоганий мужик. Знав його особисто?

— Бачив пару разів… — Шпола поки не розумів, куди хилить начальник.

— Ну, а я з ним колись… А, — підполковник відмахнувся. — Є в мене його координати. Сам подзвоню, спробую домовитися. Усе ж таки на нього самого Нікітин тисне, борги ж інакше не повернеш. Та й особливо нема з ким Саші працювати, крім відморозків. Коротше, він мусить зрозуміти: хай краще віддасть виконавців, звільнить їх заднім числом, ми справу закриємо, він висновки зробить.

Тепер Зарудний не зводив очей зі Шполи, й опер враз усвідомив іще одну річ: підполковник із капітаном, начальник карного розшуку — з оперативником «убійного» відділу таких розмов зазвичай не ведуть. І якісь такі речі вкрай рідко узгоджують. Бо опер — людина маленька, йому ставлять задачу — він виконує. Зі своїх тридцяти двох Шпола скоро як десять років їв оперський хліб, тому знав: про такі речі підполковник домовляється не з капітаном, а щонайменше з полковником… якщо не з генералом…

Ніби прочитавши його думки та вловивши сумніви, Зарудний підвівся, обійшов стіл і розташувався на стільці якраз навпроти Андрія, аби бути до нього ближче.

— Ти ведеш цю справу. Ти її закриєш. Ситуація неоднозначна, Момот тут більше союзник, ніж противник. Поки що я намагаюся її не роздувати. Можеш собі уявити, що почнеться, коли вбивця, який натискав на курок, потягне за собою колишнього полковника міліції, той — банкіра Нікітина з темним минулим, банкір підключить Суми, звідти підтягнуть Київ, а нам на управління купу довболобів пришлють — з’ясовувати. Всі всіх у результаті відмажуть, але працювати не дадуть. Хто лишиться в сухому залишку? Той-таки придурок, який на курок тиснув. Ну, ще, можливо, відьма твоя, яка невідомо яким тут боком приклеїться. Розумієш? Усі кінці тобі дам, якщо з Момотом домовлюся…

— А не домовитеся?

— Тоді вже по повній програмі, Шполо. Але Саша, кажу ж тобі, не дурний.

Рвучко підвівшись, Зарудний повернувся за свій стіл, підсунув до себе мобільник.

— Поки все йде, як іде, доповідатимеш мені особисто. Зараз котися спати, вже друга ночі, на восьму щоб як штик був, роботи з головою. Сприймай це або як прохання, моє особисте, або — як наказ.

Андрій Шпола кивнув і, збагнувши — розмову закінчено, принаймні — на даному етапі, підвівся і рушив до виходу.

— Друг там твій за дверима повинен сидіти, — почулося за спиною. — Скажи, хай зайде… хвилин за тридцять.