Літа зрілості короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #54
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Літа зрілості короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
Королева була тоді нещасною жінкою, що не розуміла суперечності у власних почуттях: вона й зичила йому смерті, й боялась за його життя. Вона вчиняла чоловікові брутальні сцени через те, що він хотів виховувати своїх байстрюків разом з її дітьми; але на думці мала ще й усі скарги своєї проіспанської партії, особливо на союз із Англією. Анрі домігся його, й відтоді обидві держави ручилися за свободу Голландії. Роні, повернувшись із Седана, з'явився саме в ту хвилину, коли Марія зняла на короля руку. Він перехопив ту руку й сказав:
— Це може коштувати голови, пані.
Цих слів вона йому ніколи не пробачить. Тож хай він добре стереже свого владаря, щоб із ним нічого не сталося. Коли врешті забитого принесуть до Лувру й покладуть безживні останки в кабінеті — хто ж йому винен, що він не пильнував як слід, хіба ми безсмертні? А сьогодні він перехоплює Маріїну руку й каже: «Пані, це може коштувати голови». Тоді Анрі почав заспокоювати сторопілу жінку.
— Пані,— сказав він. — Цей чоловік — пострах для моїх ворогів. Але для вас і для мене він — найнадійніший друг. Я надаю йому титул герцога де Сюллі.
Ось як Роні дістав титул. Марії найтяжче було пробачити, що це сталося з такого приводу.
На найближчому великому прийнятті, коли герцог де Сюллі підійшов до неї зі словами привітання, вона не дала йому й рота розкрити — повернулась до нього спиною. А назустріч якомусь чужоземному гостеві сама підвелась і навіть ступила кілька кроків. Гість не здавався значною особою, але вона знала, що це таємний посланець генерала ордену єзуїтів. А втім, і Сюллі вже накинув на нього оком.
Непоказний гість гостро зашепотів, вичитуючи Марії,— на щастя, ніхто начебто не чув того:
— Як прикро порушили ви приписаний вам послух, привітавши мене так, ніби я поважна особа, і збудивши підозру в отого протестанта! Тим ретельніш ви повинні виконати наказ, якого я вам привіз. Ви маєте замовити бронзову кінну статую короля. Ця статуя, символ марнолюбної пихи, мусить стояти на найвиднішому місці, і вигляд її збуджуватиме народну любов. А насамперед цей пам'ятник, поставлений живому, засвідчуватиме, що наша благочестива дочка наперед дбає про посмертну славу короля й відверто зичить йому безсмертя.
Ці слова, як і те, що за ними ховалось, були для Марії занадто глибокі. Їй потрібно було ще кілька років, поки вона дозріла для такої пекельної глибини. Одначе вона скорилась, і за це єзуїтський генерал на знак своєї ласки подарував їй китайський письмовий столик. Через певний час пам'ятник був готовий зайняти своє місце — для цього обрано Новий міст, споруджений самим королем. Усе робилось потай від нього, щоб це була несподіванка, та врешті він неминуче побачив роботу, проваджену при в'їзді на міст, і не довго думавши наказав її припинити. У відповідь — Маріїні сльози, Маріїн гнів, Маріїна хвороба; королева відмовлялася показуватись чужоземним депутаціям, а саме тоді король був у них зацікавлений, як ще ніколи. І він поступився. З однією умовою: ніяких урочистих церемоній і ніякого напису. Пам'ятник зображував римського полководця і справді мав такий вигляд. На жаль, обличчям статуя дуже скидалась на Анрі.
Вже два тижні стояла вона на високому п'єдесталі без напису, і весь час її облягали юрби люду. Ні вершники, ні карети не могли протиснутись крізь ту збурену, гомінку юрбу. Люди вимагали напису; багато хто ладен був зробити його власноручно — одні словами хвали, інші виригнули б у ньому всю свою ненависть. Королівська варта перешкоджала і тому, й другому, особливо вночі. Серед натовпу були й послані ним люди; вони запевняли, що це зовсім не він. Хіба це його ніс? У нашого короля він нависає аж на губи, а рот кривий. Куди там нашому королю до цього красеня!
— А йому хочеться таким бути! — заперечували ненависники. — Ще б пак, така геройська постава — і в кого! В отого рогоносця, розпусного дідка? Такий, як оце, не нападався б на нашу віру й не боявся б війни.
На це інакодумці мусили б визнати, що вони самі, а не король, дуже часто наклика?ли війну. Але вони про це забували, бо для громадських суперечок правда занадто важка, не кажучи вже про те, що вона небезпечна. Краще смішити юрбу коштом єзуїтів: адже вишукані проповіді отців, кучеряві й дотепні, на смак двору, простому людові були незрозумілі.