Літа зрілості короля Генріха IV

Ворожа партія не важилася закидати йому войовничі наміри — для цього було вже запізно. Щоразу, як він проїздив верхи крізь юрбу, лунали вигуки: «До кордону!» — і врешті він почав ходити пішки, в убогій одежі, сам-один, не впізнаний. Так він почув те, що не призначалося для його вух, але знати його не завадить. Пo-перше: у нас великий король. Це твердження потім доводилося власними враженнями і прочитаним — одне підкріплювало друге. Але, по-друге, обговорювали й те, що могла б друкувати ворожа партія, бо кожен, навіть сам Анрі, більшою чи меншою мірою мусив би визнати за нею рацію; що він нещасний, одурений чоловік. У його власному домі розпаношилася Габсбургівна, що ненавидить усіх нас, а найдужче — його самого. В його палаці Луврі повно її полюбовників, поспіль зрадників, та й його коханки продають його ворогам, не кажучи вже про те, що вони наставляють йому роги. Молочна сестра королеви їздить верхи на мітлищі, як достеменна відьма. Кругом нього суцільна змова.

Більшість на те казала: тим гірше. Нам треба бути одностайними. Навіть із протестантами. Що там балакати, ми не любимо протестантів, бо вони вперті, суворі й усіх нас ображають своєю пихатістю. Та цього разу вони йому потрібні, повинні й ми терпіти тих проклятих єретиків, навіть ризикуючи спасінням своїх душ. Ми маємо своє королівство. Це наш король Анрі зробив його таким, як воно є. Не годиться, щоб він був нещасним. Так, тяжкі часи настали для зрадників. Коли Анрі послав свого начальника артилерії проти Буйона, ніхто не обстав за того, а вже найменше його одновірці. Королева з Вільруа та іншими прихильниками іспанців радили пощадити його. І його таки не стратили тоді, як Бірона: обставини дозволяли виявити поблажливість. До його столиці Седана просто призначили губернатора-гугенота.

Проте меншість не вгамувалася. За неї в країні стояли найбагатші вельможі, а в усьому християнському світі вона почувала себе більшістю. Вона ще раз розперезалась, як за часів Ліги: з амвонів лунає підбурювання, на вулицях столиці ллється кров, а он лежить убитий протестант — не слід було йому ходити по вулицях самому. Знов виступили на сцену дами з роду Гізів, уряджають процесії покутниць, босих, у тернових вінках — за давнім, уже заяложеним звичаєм, та однаково люди плачуть: принесені в жертву жінки завжди викликають сльози. Лунають голоси, що вимагають відплати: «Чи довго ще житиме серед нас ця кара божа?» Кара божа — це король. От і питають: чи довго ще?

Не бійся! Король дозволив спорудити протестантський храм ближче до Парижа — за дві милі замість визначених законом чотирьох. Розлючені нарікання, а він сміється: «Знайте, що тепер туди чотири милі». І змусив визнати, що з двох миль зробились чотири, поставивши на шляху до храму шибеницю. Всі побачили: той самий гугенот, що колись морив голодом столицю, грабував і палив її передмістя, нарешті показав своє справжнє обличчя й на троні. І все ж за нього й далі більшість — так далеко просунулось уперед королівство і ви з ним. Прихильна до нього більшість навіть дістала поповнення за рахунок меншості — бо король став поводитись суворіше. Тільки сувора терпимість може переконати затятих. Щоправда, решту тих затятих охоплює відверта кровожерність. У ці роки король кілька разів уникнув смерті від ножа.