Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
Потім Сербин вийшов надвір і закурив. Було темно і тихо. Обаполи високого залізничного насипу, розтяте залізницею навпіл, лежало причаєне місто. Слизькою мрякою вилискували дахи будинків, голе віття дерев мережилося купами крізь туман, зрідка де-де блимав нічний вогник з далекого, невідомого вікна. Ген на околицях рясно валували пси. Від депо рудими плямами крізь морок туману просвічували кілька високих колійних ліхтарів.
Навпроти бараків бовваніли два величезні й довгі чорні силуети. Де-не-де крізь вузькі щілини вони проблискували сліпеньким, неясним світлом. Круглі куполи немов шапками накривали зверху кожну тінь, і ці велетенські шапки з тихим залізним скреготом поверталися з боку на бік. І немов довгі указові пальці стирчали з них просто в небо. То були гарматні жерла. Два гетьманські панцирники стояли між вокзалом і бараками.
Сербин дивився і не думав ні про що. Про віщо йому було думати? Він мав вісімнадцять років, і він тяжко стомився після ночі роботи. З чотирнадцяти років, від початку війни, Сербин жив у прифронтовій зоні, і вся імперіалістична війна всім своїм воєнним життям і всім почварлнвим і огидним побутом затилля перекочувалася туди й назад через його дитячі й юнацькі плечі. З чотирнадцяти років він жив серед страждань і смерті.
— Це ти, Хрисанф? — розітнулося в Сербина над головою.
Біля нього стояв Макар. Він також вийшов з барака дихнути свіжим повітрям.
— Ти не знаєш, — спитав він, — як, взагалі, лікувати висипний тиф, ну, і… взагалі, розумієш?
— Не знаю, — відказав, перемовчавши, Сербин. — Хвороби лікують лікарі…
— Дурак! — розсердився Макар. — А якщо лікарів і ліків немає? Тепер же війна!
Сербин обома руками здавив голову так, що яскраві кола спливли йому перед очі.
— Коли ж нарешті цьому край? Крові, мукам, смерті? Я хочу миру! — він рвонув комір гімнастерки і оголив груди на всю шир.
Макар схвильовано затупцював. Він притискав руки до грудей, і Сербин знав, що очі в нього ширяться і що він блідне.
— Ні християнство, — свистів він крізь свій виламаний зуб, — ні миролюбство! Ні втеча в своє «я»! Ніякий пацифізм! Ти розумієш? Потрібна війна — жорстока, невблаганна і кривава!.. Потрібна армія проти всіх армій!.. Війна проти війни!
— Мовчи! — посатанів Сербин, хапаючи Макара за плечі. — Знову війна!
Але й Макара вже несила було спинити. Він відштовхнув Сербина і вдарив себе обома руками у груди:
— І завтра я піду вчитися стріляти з гармати! Я теж буду стріляти, різати і колоти! Я за громадянську, класову війну!..
Темінь і тиша ночі враз тріснули, розірвалися і вибухли вдаром, гуркотом і вогнем. Червоні спалахи блискавкою видерли з ночі силует вокзалу, вершки тополь, ошмаття хмар угорі. І пітьма впала знову нагло — ще чорніша, а лютий вихор з скаженим вищанням пронісся через голови угорі.
Макар і Сербин кинулися бігцем, кожний до свого барака.
І ЗНОВУ — ТРИ ВЛАДИ
Панцирників на насипу було два.
І в темряві осінньої ночі їх силуети були чорні й величезні, а вежі — немов визубні середньовічної фортеці. Гарматні жерла поверталися праворуч і ліворуч, і тоді стовпи полум'я вибухали в ніч, короткою блискавкою вириваючи з пітьми чіткі контури, а на чорному небосхилі викреслюючи швидкий туманний слід. Постріл роздирав повітря, панцир гув, і зразу ж відповідав розрив. Розриви лягали не далі двох кілометрів. Ворог був зразу тут — і праворуч, і ліворуч. Його не було видно, не було чути, але він був. Його прикривала ніч. Гармати били по чотири вряд. І інтервали дедалі коротшали. Інтервалів вже майже не було.
І от, коли удари гармат вже злилися в безперервний оглушний грім канонади, з пітьми від депо вилетіла швидка тінь. З скреготом і гуркотом вона майнула повз вокзал. З свистом і вищанням пари швидкість шалено зростала. І тінь метнулася просто в крайній панцирник. У хряскоті та брязкоті розтрощеного й роздертого металу, у витті оскаженілої пари вдарив страшний і яскравий вибух — він вирвав з темряви на мить шифр С-815, але вдарив другий і третій вибух — в небо приснули зигзаги вогню: в велетенській секундній заграві корчило й жмакало великі листи товстого заліза, немов шматки папірців, — і враз стало темно й тихо, тільки вздовж вокзального перону з тихим дзеньканням рясно осипалося віконне скло.
Віддавши своє сталеве життя, паровоз С-815 вибив з ладу гетьманські панцирники.
І зразу ж з усіх боків — не здалека, куди гатили гармати, а тут же поруч, сто кроків у темінь, ніч ожила й загриміла сотнями пострілів. Невідомий ворог наступав із самого серця станції й міста — з депо.